— Навіщо тобі, полковнику, їхати у Себенніт? — втрутився знічев'я молодий купець. — Ось наші два кораблі вирушають з пристані, як тільки ми вернемось з Пібаста. За добру плату завезу тебе на Крету чи куди хочеш. Ось у тебе після війни, певно, буде чимало всілякого добра, дівчат з Кадеша тощо. Сьогодні вночі можу їхати на всі чотири сторони.
Нана сидів з посірілим лицем на долівці, а з його очей капали сльози. Руки звисали безсило вздовж тіла, наче в умираючого, а з горлянки добувалися звуки, схожі чи то на плач крокодила, чи то на кудкудакання курки.
— Усе, ваші достойності, рад я вам вчинити, власної жінки не пожалів би. Якби в мене було б дві голови — корови та левиці, — як у Гатори й Сехмет, я звернув би левину до вас, а коров'ячу… або ні, — коров'ячу до вас, а левину до побожних жерців з храму великої богині. Але — ах! Не знаєте ви наших храмів, не знаєте ані всевидючості духовників, ані їх мстивості. Сам фараон, хай вічно царствує у хвалі, здоров'ї та силі, боїться їх, а принаймні не дратує їх. А я, безсила черепаха, яка порпається у болоті, мав би на таке зважитися…
— На Таніту, якій служать курії — закпив фінікієць. — Навіть черепаха запорпує у пісок свої яйця, щоб не знайшли їх шакали, а ти, Нана, не вмів уберегти як слід дочки. Шкода з ним говорити, достойний полковнику пеласгійців, він нам не допоможе у нашому ділі!
Обидва купці повставали зі своїх місць, тільки Лазій сидів, як і раніше, на бочці, а голяр зі стогоном знову впав на долівку. Його малі каправі очі швидко спідлоба оглянули трьох змовників, коли Лазій рухом руки затримав тих, що виходили.
— Послухайте й мене, достойнії — прохав. — Нана вам не допоможе, бо бліде боягузтво вселилося в його кості. Але чи ви певні, що він вас не зрадить жерцям? Погляньте на ньогої Ви бачили, може, собаку, яка, махаючи хвостом, підходить до п'яти зненавидженої людини, щоб її вкусити? Ви бачили змію-пекельницю у терні, коли над нею пересувається нога мандрівника? Гадюче серце у тієї людини, собачі очі, а вдача полохливого оленя!
Мимохіть глянули обидва купці та Евмахос на голяра, який сидів на долівці, а в малих його очах раз у раз займалися дивні вогники. Уста то розтулялися, наче він хотів сказати слово, то стягалися в маску глуму.
— На Гермесаї Лазій каже правду! — прошептав полковник і вмить вирвав з піхви широкий аор. — На насилля є хитрощі, на зраду — насилля. Вмирай, поганче!
Але молодший з купців Балім Регаб ухопив його за руку. Був дужкий, і по хвилині вдалося йому стишити гнів пеласгійця.
— Подумай, хоробрий полковнику, що се єгиптянин, — переконував його.
— Ба, голярі
— Так, але ми чужинці, а на нас дивляться вовком усі, в кого забираємо частину ласки його святості
— Я полковник воїнів, ближчий до його святості, навіть наставника дому воїнів.
— Усе те правда, але процес протягнувся б довго, а нам коштував би багато. Бач, глибокі калитки висять у складках одягу фараонових писарів.
— А що найважливіше, — докинув другий купець Магарбал, — Герзет пропаде, якщо нас замкнуть до в'язниці.
Ксант спам'ятався і, опустивши аор, дивився довгу хвилину на злобно усміхненого Нану. В його серці зібралося стільки невимовної злості, що аж сльози з'явилися у синіх очах.
— Богове! — вигукнув, і меч з брязкотом упав на долівку. — Що тут робити! Га, проклятий накорінок! Крокодил поїдає часом своїх дітей, та не дає їх пожирати іншим, а сен готов і на те.
— Ба, якщо я крокодил, то ви нечисті свині, і я волію з'їсти сам свою дитину, ніж дати її вам. Ви ж мені нерівня, бородаті поганці!
Хвилину стояли так один проти одного Нана й Евмахос і дихали злістю та помстою, а обидва фінікійці швидко перекидалися словами. Вкінці виступив Магарбал.
— Нана, — сказав, — ти розумний чоловік і знаєш, що навіть за зраду замислів полковника одержиш тільки копняка в черево від начальника дому жінок, а ножем по горлі з рук сього героя. В кожному випадку не дістанеш ні від кого ні утена міді, ані шекеля срібла. Навіть святі отці не заплатять тобі, бо дівчина призначена не їм, а фараонові Отже, слухай! Достойний Евмахос дасть тобі два таланти золотом, якщо мовчатимеш до нашого від'їзду. Дав би я тобі їх, але я купець, не смію мірятися з благородним та хоробрим героєм, від якого тікають хетієць та ефіоп.
Тут фінікієць схилився перед полковником. А лице молодого пеласгійця прояснилося, наче небо, коли вітер розжене хмари.
— Не два, але чотири таланти одержить Нана, а ти, мудрий пораднику, два. Твоя мудрість рятує мене, як баскі коні перед перевагою ворога.
— Дзеркало справедливості! — заголосив тоді Нана. — Хай небесний будівничий Птаг побудує тобі таку саму палату, як дім Рамзеса у Тебах; щастя ваше хай буде, як піраміда Хуфа, а дітей у вас хай буде стільки, що квітів у жертовному вінку Гатори. Але, бачиш, старі мої кості просять супочинку, вигоди, якої не маю, вздколи мій самоцвіт… — Тут Нана заплакав. — Тому прошу тебе, дай мені невільницю! У тебе їх багато, тобі все одно, чи маєш їх десять, чи тільки дев'ять.
— Згода! — відповів Евмахос, і змовники відійшли. Нана залишився у робітні, ждав грошей та невільниці, обидва купці пішли до пристані, а Лазій і Евмахос — до табору.
ВОЛЯ ФАРАОНА
Наче на крилах летів Ксант у табір. Важко сопучи та проклинаючи, поспішав за ним Лазій. У таборі на кожному кроці видно було наслідки нічної гульні. П'яні вояки у заяложеній та подертій одежі валялися біля наметів та колісниць. Невільниці та тверезіші вояки вовтузилися коло них, щоб врятувати їх від променів убивчого сонця, яке щораз вище підіймалося на темно-синьому небозводі Від пустині раз у раз подував гарячий вітер. Він обвівав нестерпною спекою болючі з похмілля голови п'янюг, а навіть затемнював розсудок декому і здоровому. Задушливе повітря тиснуло груди людей, робило їх байдужими до всього. З наметів час від часу показувалися голови азіатських невільниць з виразом смертельної втоми на білих лицях та у великих очах. Спека, духота, сопух 3 ще збільшували муку неволі.
Коні, осли, мули стояли посоловілі у тіні численних тамарисків, пальм та сикомор, на яких спали мавпи-песиголовці. Лише верблюди, яких Рамзес привів з Передньої Азії, спочивали вдоволені. Вони пережовували біля жолобів, у яких було повно води з Нілу. їх арабські погоничі спали неподалік у тіні низьких наметів. Вони не почували себе гаразд на землі фараонів і ждали тільки дозволу всемогутнього «союзника», щоб покинути країну грязі та заглибитись у суху жовту пустиню, під опіку зір і святих каменів Синаю.
Ледве пробилися обидва воїни до шатра Евмахоса. Воно було більше та вище за інші, а біля нього стояло ще кілька. Назустріч володареві вибігло з десяток дівчат з балабонами, сопілками та сістрами. Вони приспівували та вигиналися всім тілом у ритм сірійського танцю, яким дотепер вдавалося їм розвеселяти володаря. Одначе цього разу Евмахос замахав тільки руками, а коли невільниці замовкли, дав наказ усім готуватися до виїзду, збирати одяг, поживу, скарби та вантажити на ослів і мулів. З острахом глянули на нього хетійки. їх чорні брови ламались гнівно, повні уста кривилися від прихованого незадоволення, тим більше, що праця мала відбуватися серед полудневої спеки. Але не сміли не слухатися наказу, бо в одну мить Лазій копняком розбудив сплячого візника, звелів покликати йому на допомогу двадцятьох з дружини Евмахоса, а сам почав особисто підганяти невільниць до праці. З-за пояса витягнув нагайку і нею вказував на речі, які перш за все треба було забрати. По хвилині прибігла ще й його власна служба й одержала такий самий наказ. Табір заметушився в одну мить.
Тим часом Евмахос пішов до шатра, де панував приємний холодок. Там стояло кілька великих неполив'яних глиняних глеків з водою, яка, всякаючи в глину і випаровуючись, прохолоджувала повітря та й сама зберігала свіжість, таку життєдайну після безсонної ночі. Евмахос напився води і вклався на похідну лежанку, покриту кінською шкурою. Двічі заглядали крізь завіси голівки дівчат, наче спитати бажали володаря, яка-то хмара заслонила його зір перед принадою тугих, повних, наче зі сггіжу вилитих тіл. Чи не чує він, як сонце та кров нагріли їх бажанням? Чи не бачить їхньої чудової золотаво-темної барви?