Ось тут, у Новопетровському форті, між 25 січня і 4 жовтня 1856 р., засланий в солдати Шевченко писав велику повість «Художник». Писав, може, для того, щоб, відірвавшись від навколишньої дійсності, пережити ще раз у мрії перші роки своєї недовгої волі.
Перед його очима поставали стрункі вулиці і проспекти Петербурга, розкішні зали Академії художеств, гранітна набережна Неви, магазини, музеї, театри. З якою жадобою збирались тепер найменші крихти спогадів і яку безліч їх зберегла його дивовижна пам’ять! І які багаті спогади ці о΄бразами світової культури, мистецтва, науки, живопису, поезії, музики!
Чи міг би хоч туманно уявити собі ротний єфрейтор – один із тих, хто затиснув поета «в кулак… без всякого милосердя», – що живе, що таїться під крутим і впертим лобом, в обстриженій по-солдатському голові «ні до чого не придатного» рядового Тараса Шевченка, якого, як здавалося єфрейторові, він може роздушити, як ту «вошу між ногтями».
У скарбниці поета – кращі досягнення світової культури
Образи декоративних скульптур Торвальдсена, ідеали людської краси, втілені в скульптурах Аполлона Бельведерського, Венери Медицейської, Геркулеса Фарнезького, багатство життєвої сили Рубенса, гостре відчуття життя й побуту голландських жанристів, ідеальні люди художників італійського Ренесансу, тонка психологія портретів Ван-Дейка, ефектна трагедія «Останнього дня Помпеї», музика Глинки, Бетховена, Моцарта, Мейєрбера, Обера, Белліні, танець Тальоні, гра Каратигіна, а поряд з цим враження від літератури й поезії, від світу найрізноманітніших книг, починаючи від «Анахарсиса» Бартелемі і «Історії занепаду і зруйнування Римської імперії» Гіббона, від життєписів італійських художників Вазарі і паралельних біографій Плутарха і продовжуючи Пушкіним, Гоголем, Жуковським, іншими російськими письменниками, Гете, Шіллером, «Робінзоном» Дефо і «Клариссою» Річардсона, романами Гольдсміта, Вальтера Скотта, Діккенса… Ось який величезний, неприглушений десятилітнім засланням, «з забороною писати і малювати», з труднощами дістати друковану книжку – ось який надзвичайно багатий світ все ще живе у свідомості поета.
У людини відібрано все: батьківщину, волю, друзів, близьких. Відібрано всяку можливість творити. Зроблено все, щоб убити в ньому живу душу.
Але того, що увібрав у себе колись його геній, що вклав він у скарбницю пам’яті, – цього не могли відібрати ні «неудобозабываемый Тормоз» – цар Микола, ні жандарми ІІІ відділу, ні оренбурзькі генерал-губернатори, ні новопетровські чи інші унтери, фельдфебелі та єфрейтори.
І наскільки ця нещасна людина, яка сама себе називає «нищим в полном смысле слова», щасливіша і багатша не лише за тих, хто її оточує, але й за тих, хто править усією страшною тюрмою, що простяглася від «финских хладных скал до пламенной Колхиды», – миколаївською Росією.
Все це взято з повісті «Художник». Ця повість – не автобіографія Шевченка. Проте це – один з небагатьох, на жаль, документів, які дозволяють нам скласти уявлення про величезну естетичну культуру великого українського поета-революціонера. Досить цієї повісті, щоб переконатись, як широко був Шевченко обізнаний з світовою культурою. Рівень освіти, як знаємо, не визначається лише дипломом про закінчення якоїсь школи. До речі, Шевченко мав такий диплом з Академії художеств. Але суть не в цьому.
Як оцінювали творчість Шевченка його сучасники й наступники
Шевченко не стояв осторонь загального культурного руху, був широко обізнаний у світовій культурі. Але цей факт, зрозуміло, ще не визначає його місця в ній, не визначає його світового значення. Як же нам визначити це місце? Звичайний шлях – це визначення слави Шевченка поза межами України та його впливу на інші літератури. Це шлях збирання фактів. Вже нагромаджено їх багато. Щодо російської культури – вони найбільш відомі. Від Чернишевського і Добролюбова, від Горького до Луначарського твори Шевченка високо оцінювались, широко розходилися серед передових верств російських читачів. Представники найрізноманітніших течій і напрямків у російській літературі тягнулися до Шевченка: Некрасов і Аполлон Майков присвячували його долі окремі свої поезії. Плещеєв, Курочкін, Мей та інші перекладали його твори. Тургенєв, Полонський, Лєсков писали про зустрічі з ним. Лев Толстой з захопленням читав і перечитував «Наймичку» Шевченка. Ще збільшилася кількість російських досліджень, перекладів, звертань до Шевченка за нашої, радянської доби.