Ніхто не сміявся з цієї захопленої і трохи патетичної промови. Навпаки, юнаки, які ще не бачили Брюллова, навіть з деякою заздрістю дивилися на товариша. Він перший із них побачив Брюллова, Карла Павловича Брюллова, про якого говорила не тільки вся Академія, а весь Санкт-Петербург. Та що, про нього говорять в усій Європі. Куди не підеш — скрізь тільки розмови про його картину «Останній день Помпеї» та про його повернення з Італії.
Картина прибула в Росію за кілька місяців до приїзду Брюллова, і тоді ще художники, не можучи стримати свого захоплення, влаштували бенкет перед нею. Вони піднесли чари за здоров'я її творця, який так прославив, так підніс російське мистецтво. Звичайно, молодь — учні Академії — не брали участі в цьому бенкеті, вони тільки щодня бігали дивитись на картину, що була виставлена в одній із зал Академії, і завжди перед нею зустрічали натовп народу. Не лише люди вищих кіл, кожен більш-менш освічений житель Петербурга вважав своїм обов'язком на власні очі побачити картину. Такого ще ніколи не бувало в стінах Академії!
— А чи правда, Аполлоне, — спитав один з юнаків щасливця, який уже бачив Брюллова, — а чи правда, що ти, повернувшись до Петербурга, дуже довго не хотів іти дивитись на картину?
- Не хотів! — спалахнувши, підтвердив той. — Я не міг, скажу по щирості, просто боявся. Мені ж усі казали про неї, як про чудо з чудес. І справді, коли я побачив — я був зовсім приголомшений. Хіба це картина? Хіба було щось подібне у нас в живопису? Після цієї картини не хочеться дивитись на холодні, безживні класичні твори на виставках Академії, які нікого не хвилюють, нікого не зворушують, нікого не примушують замислитися. Микола Васильович Гоголь написав у своїй статті, що це світле воскресіння живопису, який довгий час перебував у летаргічному стані, і я цілком згоден з ним. Гоголь ставить його навіть вище за Рафаеля і Мікель-Анджело. Ох, як прекрасно написав про нього Гоголь! — Мокрицький продекламував: — «Він схопив блискавку і кинув її цілим потоком на свою картину!» Або: «В його картинах ціле море блиску... Пензель його можна назвати сонячним і прозорим». «Пензель його містить у собі ту поезію, яку лише відчуваєш». Він порівняв її з оперою — хіба це не тяк? Живопис, поезія, музика—все поєдналося в цьому творі — дивишся і не надивишся!
- Аполлон Мокрицький каже правду, — тихо підтвердив молодий чоловік з лагідним приємним обличчям.— Скільки думок пробуджує вона! Скільки я не дивлюся на «Останній день Помпеї», я не можу надивитися, не можу одірватися. Він показав людей у найстрашніший для них час, коли невмолима стихія обрушилась на них. Але згадайте ці благородні обличчя, людяні почуття, що виявлені в них, почуття самопожертви для своїх близьких. Адже кожен думає не лише про себе — а син про матір, чоловік про дружину. А художник, що не кидає в таку хвилину пензлі і фарби? Яке натхненне, прекрасне обличчя! Кажуть, що це автопортрет самого Карла Павловича!
— Ти розумієш мене, Сошенко,—проникливо мовив вразливий, емоційний Аполлон Мокрицький, потискуючи руку приятеля. - Треба самому мати велику благородну душу, щоб так передати на полотні цю людяність, помітити і піднести саме це. Ні, не можна бути спокійним, говорячи про цю картину.
— Та ще, йдучи на зустріч з творцем цього чуда, — підхопив третій.
- Надто пишно сказано! — засміявся Сошенко. — Зустріч Брюллова відбудеться з знаменитими особами, а ми, скромні учні Академії, лише вітатимемо його. Але й то щастя, що ми, нарешті, всі його побачимо.
У круглій залі Академії зібралися її члени й почесні гості. Тут художники, літератори, музиканти. У широкому кріслі сидить важкий, великий, старий байкар Іван Андрійович Крилов. Він слухає, напівзаплющивши одне око, конференц-секретаря Академії художеств Василя Івановича Григоровича. Праворуч від нього Василь Андрійович Жуковський, любимий усіма, як поет і як людина. Ліворуч — відомий столиці палкий любитель музики і сам композитор граф Михайло Вієльгорський, а от талановитий медальєр (Художник, який працює над малюнками для медалей) граф Федір Толстой, інші служителі мистецтва.
Академія художеств дає сьогодні обід на честь Карла Брюллова, який нарешті повернувся з-за кордону на батьківщину. Гості зібралися, чекають винуватця торжества.
Карл Павлович сам був вихованцем Петербурзької Академії художеств. Його батько — художник, майстер декоративної різьби, помітив у сина, коли той був ще малим хлопчиком, великі здібності й одразу почав учити його, строго, неухильно провадячи свої принципи навчання. Поки маленький Карл не намалює загадану кількість людинок і конячок, батько не дозволяв давати йому снідати. Але хлопчик малював завжди залюбки, від дитячих конячок і людинок перейшов до змальовування різних речей, і десяти років його прийняли до Академії. Старі художники—професори Іванов, Шебуєв, Єгоров були дуже задоволені успіхами Карла Брюллова. Особливо їх вразила його картина, написана на випускний конкурс, «Нарцис».