- Тільки умова, — попередив товариша більш статечний Сошенко. — Спочатку справа, поговоримо із старим, порадимося, а тоді вже будь ласка.
- А що? Я нічого, — заперечив Мокрицький. — Ми не для того йшли.
Невисокий, з поголеним сухорлявим обличчям старик у темнозеленому довгому сюртуці, з шовковою хусткою на шиї, вийшов до молодих людей.
Це й був Венеціанов.
- Ми до вас у важливій справі, — вирішив одразу ж повідомити Мокрицький, вітаючися, щоб і старик не запідозрив його в чомусь іншому. — Ми прийшли до вас порадитися. Але це все розпочав Іван Максимович, він вам і розкаже докладно.
Молоді люди не помилилися. Венеціанов слухав Сошенка уважно, і в його добрих, по-старечому вже вицвілих очах було непідробне співчуття і сум.
- Він кріпак? Що поробиш! — вимовив він. — Коли ми вже позбудемося цього жахливого лиха, що ганьбить усіх нас! Скільки талантів гине через цю кричущу несправедливість! Але все, що можна зробити, ми мусимо зробити. Ви кажете, у хлопця є здібності?
- І немалі, — переконливо мовив Сошенко. — Я певен, що після підготовки його прийняли б до Академії.
- Про це тепер не може бути й мови, — махнув безнадійно рукою Венеціанов. — Хіба ви не знаєте, що є вже давно постанова не приймати людей податкового стану, тобто кріпаків, в учні Академії?
- Ми знаємо, але чому така сувора постанова? Адже немало славетних художників російських вийшли саме з кріпаків,— заперечив Мокрицький. - Згадайте архітектора Вороніхіна, який будував Казанський собор.
- А Тропініна,— підхопив Сошенко, — хто з нас не захоплюється творами Тропініна! Його дуже любить наш Карл Павлович. Він подружився з ним у Москві. Тропінін написав портрет Карла Павловича на фоні Везувія. Та ви ж, напевне, самі добре знаєте Тропініна особисто.
- Так, добре знаю, і коли б ви знали, що це за чудесна людина — м'яка, лагідна, незважаючи на всі прикрості, які послала їй доля. Уявіть собі: відомий художник, творами якого по праву пишається наше мистецтво, він був звільнений з кріпацького стану, коли йому вже минав п'ятий десяток років. Напевне ви знаєте історію з французьким гостем його пана Моркова?
- Розкажіть, Олексію Гавриловичу, розкажіть, будь ласка, — в один голос попросили юнаки. Вони завжди любили слухати старика.
Тропінін був уже прекрасним художником, але в той же час, перебуваючи кріпаком пана Моркова, він служив йому за лакея і під час обідів і сніданків стояв за його стільцем із серветкою в руках.
- Яка ганьба!— прошепотів Мокрицький.
- До пана Моркова приїхав якийсь француз. Пан, пишаючися своїм добробутом, своєю любов'ю до мистецтва та «культури», повів показати і свого власного художника, який саме закінчував сімейний портрет. Француз був просто в захваті від творів Тропініна, розсипався в похвалах, дякував за втіху... Тропінін, як завжди, скромний, помовчував собі, а пан бундючився і пишався ще дужче. Ну от. Залишили француза обідати. Разом з лакеями, в лакейському мундирі — встиг переодягтися, — заходить до їдальні і Тропінін. І уявіть собі пасаж! Експансивний француз схоплюється з місця, тисне руку «панові художнику» і садовить коло себе на вільний стілець. Де йому, французові, розібратися в наших страшних кріпацьких порядках! Пан мусив проковтнути це. Але все-таки після того звільнив Тропініна від обов'язків стояти з серветкою під час обіду. Терпляча людина Тропінін — він зносив усе, та все ж таки і пан його-був не з гірших панів. Під натиском усіх: Академії, «Товариства заохочення художників», він нарешті подарував йому «вольную».
А от талановитий художник Мясникові «Санкт-Петербурзьке товариство заохочення художників» навіть запропонувало гроші за нього, а пан, відчувши, що той кріпак — справжній мигець, відмовився, і Мясников застрелився.
А блискучий Поляков? Він мусив їздити на зап'ятках карети своєї пані тоді, як його картини висіли в багатьох вітальнях петербурзьких кращих домів. Спився бідолаха, пустився берега. І хто дорікне йому за не?
- Але чому все-таки вийшла постанова не приймати кріпаків до Академії? Адже закінчивши Академію, одержавши золоту чи срібну медаль, вони ж могли не повертатися до свого пана? — спитав Сошенко.
- У тому й справа, друзі мої, що пани доводили їх до останніх днів в Академії, інколи і до Італії посилали, а от перед самим закінченням забирали; і люди, вже інтелігентні, вкусивши, так би мовити, плодів вищої культури, з розвиненим смаком і тонкими потребами, поверталися в стан лакеїв, простих малярів, їх знову могли карати різками, з них знущалися, з ними поводилися «чого моя ліва нога хоче», і випадки самогубства все збільшувалися, а в актах писали: «покончил с собою от имеемой в нём задумчивости».