- Замість велерічивих промов, — оголосив один з приятелів Глінки Всеволожський, — ми виконаємо на честь нашого дорогого композитора канон. Музика Одоєвського, Вієльгорського і самого Глінки, а автори — кожен виконає написаний ним куплет. Прошу починати Василя Андрійовича Жуковського!
Граф Вієльгорський відкинув назад свою поетичну шевелюру і сів за рояль.
Жуковський вийшов на середину кімнати і, удаючи актора на концерті, проспівав:
- Пой в восторге, русский хор,
Вышла новая новинка.
Веселися, Русь, наш Глинка
Уж не Глинка, уж не
Глинка, а фарфор!
Він по-диригентськи махнув рукою, і всі чоловіки підхопили: «Уж не Глинка, уж не Глинка, а фарфор!»
Жуковський поважно розкланявся. І поряд з ним встає поет Вяземський:
— За прекрасную новинку
Славить будет глас молвы
Нашего Орфея — Глинку,
От Неглинной, от Неглинной — до Невы!
Жуковський показав рукою, щоб усі наповнили склянки вином, а тоді знову заспівав:
- В честь толь славные новинки
Грянь, труба и барабан.
Выпьем за здоровье Глинки
Мы глинтвейна, глинтвейна стакан!
Усі високо підняли склянки з глінтвейном, а на середину вибіг Пушкін:
— Слушая сию новинку,
Зависть, злобой омрачась,
Пусть скрежещет, но уж Глинку
Затоптать, топтать, топтать не может в грязь!
І він притопнув енергійно ногою, і всі підхопили з особливою насолодою: «Затоптать не может в грязь!»
- Ні, ні, ні, таких не затопчеш! — весело сказав Брюллов. - Заздрість, злоба — усе безсильне перед справжнім мистецтвом, перед талантом.
Вони ще і ще виконували цей жартівливий, але для кожного з них повний глибокого змісту «канон». Особливо меткі і гострі пушкінські рядки — і підіймали чари за рідне мистецтво, за дружбу.
Нелегко було кожному з них творити за тих умов, але дружба зігрівала, допомагала зберегти віру.
Брюллов згадав свою обіцянку, дану Сошенкові. Кожному таланту треба допомогти. Це було не лише його правилом, а всіх, хто зібрався тут. «Треба обов'язково порадитися з Жуковським і Вієльторським, — подумав Брюллов,— вирву хвилинку й поговорю з ними. Серед усіх нас — вони найпрактичніші в таких справах».
— Який я щасливий, що сам Великий Карл зацікавився Тарасом, — казав Сошенко товаришеві. - Тепер, хоча ще й не бачу реальних шляхів, я далеко спокійніший за його долю.
Але з того часу Сошенко відчув на собі ще більшу відповідальність.
Малярський сезон закінчився, відкриття театру відбулося. Тарас був вільнішим. Сошенко скористався напівдозволом-напівзапрошенням Ширяєва і вже не раз і не два заходив до нього на Загородній проспект і забирав Тараса.
Яке це було щастя!
- Ходімо сьогодні в Ермітаж! — казав Сошенко. — Я покажу тобі Веласкеза.
- Ходімо сьогодні до Академії, я покажу тобі «Останній день Помпеї».
А якось він сказав:
- Ходімо сьогодні до нашого Великого Карла, там і Аполлон буде, і ще товариші.
- Хіба це можливо? Ні, я нізащо не піду,— навіть злякавшися чогось, ніяково мовив Тарас.
- Ну, що ти! Він сам казав, щоб я привів тебе. Адже він хвалив твої малюнки. І ти не бійся його: нам, правда, всім попадає за нашу мазню, але він наш найкращий друг і товариш...
Додому Тарас повертався, як п'яний. Це не сон. не казка, не мрія. Він справді був у кабінеті, оздобленому червоною матерією. Великий Карл по-домашньому, в червоному халаті, розмовляв, жартував із ним, дивився його малюнки, хвалив, робив зауваження. Увечері прийшов до Брюллова в гості поет Жуковський. Тарас хотів утекти, але його не пустили. Жуковський за руку, як з усіма, привітався з ним, а потім розглядав нову каотину Карла Павловича «Зняття з хреста», і його так зворушила Марія Магдаліна, що чутливий, м'якосердий поет заплакав.
Сошенко і Мокрицький проводили Тараса додому. Тарас тримав у руках книги — античну історію Греції і Риму. Це радив читати Карл Павлович, і хлопці, звичайно, поспішили дістати для Тараса. А в кишеню його благенького пальта дбайливий Сошенко поклав дві свічки, щоб Тарас міг читати увечері і вночі на своєму горищі.
- Де ти був? Де ти тиняєшся весь час? — різко спитав хазяїн.
«На Олімпі. Я був на самому Олімпі, серед його богів», хотілося відповісти Тарасові. Хіба не богами з Олімпу були його нові знайомі?