- Я був у Карла Павловича Брюллова. Він похвалив мій малюнок, — тремтячим від щастя голосом сказав Тарас.
- У Брюллова? — вирячив очі хазяїн. -Ти забріхуєшся, хлопче. Що, йому більше діла нема, як з тобою возитися? Іди проспись...
І коли вже кроки на сходах затихли, буркнув:
- З глузду з'їхав... — і махнув рукою.
А Тарас запалив свічку і, вмостившися на своєму сіннику, жадібно ковтав сторінку за сторінкою надзвичайні міфи; і коли вже засинав, плуталися в напівсні-напівсвідомості образи міфологічних богів і його нових друзів з Олімпу, і щаслива усмішка осяяла його лице.
- А сьогодні я познайомлю тебе з твоїм земляком, — повідомив якось Сошенко. — Сьогодні субота. Ходімо на вечорниці.
- Які вечорниці? Тут, у Петербурзі? - здивувався Тарас.
- Ну, це я так жартома зву. Ходімо до Гребінки, Євгена Павловича. Це ж наш земляк, він і пише українською мовою, побалакаємо з ним. А то тут і рідну мову забудеш,— засміявся Сошенко.
Ні, він, Тарас, не забував і тут української мови. З тої літньої білої ночі він не припиняв уже своїх спроб писати. Рідко тільки виривав він на це час.
Яким рідним, давно забутим теплом і затишком повіяло на Тараса від простенької квартирки в приміщенні кадетського корпусу, де працював вихователем український байкар Євген Павлович Гребінка. Він мав досить значний успіх серед петербурзьких літераторів. Його друкували журнали, бо його повісті й оповідання любили читати. У Гребінки завжди залюбки збиралися. А ще до того у Гребінки була пристрасть — усіх пригощати, особливо в тих випадках, коли з Полтави від рідних прибували посилки.
- Оце й є Тарас, про якого я вам казав, — представив Тараса Сошенко, і, глянувши на привітного хазяїна, почувши його полтавську м'яку вимову, Тарас мало не розплакався. Тут був і другий земляк, Григорович, і з ним одразу переговорив Сошенко про Тараса, як радив старий Венеціанов. За столом гостинний хазяїн все підкладав у тарілки і підливав у чарки. Після вечері він із скромною гордістю показав останню свою книжку — переклад пушкінської «Полтави».
- Мені пропонують підготувати друге видання, — сказав він. — Може б ви, — звернувся він до Тараса,— спробували зробити ілюстрації до «Полтави»?
— О, коли б тільки зумів!
- А зараз почитайте, Євгене Павловичу, просимо! — попросили гості.
- Як би я хотів побачити і самого Пушкіна! Адже він тут, у Петербурзі...— тихо вимовив Тарас.
ВІН ПОБАЧИВ ПУШКІНА
Він побачив і самого Пушкіна.
За кілька днів до цього Мокрицький з захопленням розповідав Тарасові:
— Ох, який вчора був вечір у нашій майстерні. Ніколи в житті не забуду.
Йому не терпілося швидше розповісти, а Тарасові, звичайно, не терпілося швидше почути.
- Розкажіть!
Аполлона не треба було просити двічі.
- Вчора було стільки відвідувачів у нашій майстерні.
- У вас завжди збирається багато людей... — мовив Тарас.
- Але вчора, вчора з Жуковським приходив Олександр Сергійович Пушкін.
- Пушкін? — недовірливо глянув Тарас. - І ви бачили самого Пушкіна?
- Я його вже не вперше бачив, — з дитячою гордістю відповів Аполлон. — Я бачив його вже двічі у знайомих, і він удруге пізнав мене і потиснув навіть руку. Якби ти знав, що я відчував! Він сказав мені: «Тільки не одружуйтеся, а Італії вам не минути». А от учора, вчора цілий вечір вони були у нас...
- Ну, розкажіть по порядку, — прохав Тарас.
- Увечері по обіді Карл Павлович ліг спочивати, а я сів читати йому Вальтер Скотта. Він любить, коли йому читають уголос.
Тарас з заздрістю подивився на Аполлона. Він сидить, як дома, у Карла Брюллова, читає йому...
- І раптом заходить Лукіян,—продовжував Аполлон,— і каже, що приїхали Василь Андрійович Жуковський і Олександр Сергійович Пушкін.
Я пішов у студію, щоб не заважати їм, але незабаром Карл Павлович покликав мене, щоб я приніс портфель з його малюнками.
- І ви його побачили, — тремтячим голосом спитав Тарас,— зблизька?
- Отак, як тебе, — радісно відповів Аполлон.—Який він! Якби ти знав, який він! Саме життя! І такий простий, веселий. Я щасливий, Тарасе. Це ж два генії — наш Карл
Великий і Пушкін. Хіба дивно, що вони відразу зрозуміли один одного і здружилися? Я думаю, так тільки у геніїв і буває. Простим смертним ще треба приглядатися одному до одного, пуд солі, як то кажуть, з'їсти. А таланти з того починають, чим прості люди закінчують. З яким захопленням розглядав Олександр Сергійович малюнки нашого Каролуса! А як дійшов до малюнка «З'їзд на бал до австрійського посла в Смірні» — Карл Павлович нещодавно його закінчив,—як глянув Олександр Сергійович, як заллється сміхом, кричати, стрибати почав, ну, зовсім дитина! Та хіба можна дивитися без сміху на цей чарівний кумедний малюнок? Уяви собі — смірнський поліцмейстер, товстий, круглий, спить посеред вулиці на килимі і подушках. На цю кумедну постать не можна без сміху глянути. Пушкін не міг розстатися з цим малюнком, сміявся, аж сльози виступили. Хоче слово вимовити і не може: «Друже, милий,—каже нарешті Карлові Павловичу, — подаруй мені цей малюнок. Прошу тебе!» А малюнок цей уже належить графині Салтиковій, щоб її чорти побрали. «Не можу,— каже Карл Павлович, — слово честі, не можу». А Пушкін теж не може відірватися від малюнка. «Подаруй, каже, брате, я навколішки перед тобою стану». І справді навколішки став. Я думаю: «Невже Карл Павлович відмовить? Пушкін, Олександр Сергійович Пушкін навколішки стоїть». І я в думках Салтикову до всіх чортів посилаю. А Карл Павлович своє: «Не можу, брате, розумієш, віддав уже, треба слова додержувати. Я тобі інший зроблю, копію, і з тебе самого портрет напишу. От приїдеш після четверга — почнемо».