На якусь мить усе затихло, здавалося, Бангкок затамував подих. І знову повітря розрізали звуки суднової сирени. Такі жалібні. Наче це сурмить самотній слон, подумалося Харрі. Потім знову загуділи машини.
Повернувшись до себе у квартиру, він знайшов на килимку біля дверей записку: «Зустрінемося в басейні. Руна».
Харрі згадав, що біля кнопки «5» у ліфті було написано: «Басейн». Піднявшись на п'ятий поверх, він відчув запах хлорки. За рогом справді був басейн під відкритим небом, обабіч від нього були влаштовані балкони. Вода слабко поблискувала в місячному сяйві. Присівши навпочіпки, він опустив руку У воду.
— Твоя стихія, правда?
Руна нічого не відповіла, тільки легко відштовхнулася ногами й пропливла повз нього, а потім знову пірнула. Її одяг і протез лежали в шезлонгу.
— Ти знаєш, котра зараз година? — запитав він.
Вона випірнула прямо перед ним, обхопила його за шию й м’яко відштовхнулася. Харрі був зовсім не готовий до такого повороту подій, не втримався й, відчуваючи під своїми руками її гладеньку шкіру, шубовснув разом із Руною в басейн. Обоє не вимовили ні слова, тільки розсовували руками воду, схожу на важку теплу ковдру, зариваючись у неї з головою. У вухах шуміло й лоскотало, і Харрі здавалося, що його голова роздувається. От вони досягли дна, і тоді Харрі, відштовхнувшись ногами, потягнув Руну вгору, на поверхню.
— Ти божевільна! — видихнув він.
Вона тихо розсміялася й стрімко відплила геть.
Коли Руна вийшла з басейну, Харрі лежав на бортику в мокрому одязі. Відкривши очі, він побачив, що дівчина взяла сачок і намагається піймати велику бабку, що сиділа на водяній гладіні.
— Просто диво! — вигукнув Харрі. — Я був упевнений, що єдині комахи, які можуть вижити в Бангкоку, — це таргани!
— Дехто з гарних теж виживає, — відповіла Руна й обережно підняла сачок. Потім випустила бабку, і та з тихим гудінням почала кружляти над басейном.
— А що, таргани не гарні?
— Фу, гидота!
— Але вони не небезпечні й не злі.
— Може, й ні. Але й гарного в них теж, по-моєму, нічого немає. Вони просто існують, і край.
— Вони просто існують, — повторив за нею Харрі без іронії, скоріше задумливо.
— Вони такими створені. Такими, що нам увесь час хочеться розчавити їх. Якщо їх забагато.
— Цікава теорія.
— Послухай, — прошепотіла вона. — Всі навколо сплять.
— Бангкок ніколи не засинає.
— Ні, ти все-таки, послухай. Це звуки сну.
Ручку сачка було зроблено з алюмінієвої трубки, і Руна в неї подула. Було схоже на звук діджеріду. Харрі прислухався. Справді — звуки сну.
Руна пішла в душ. Харрі вже стояв у коридорі, викликавши ліфт, коли вона вийшла з душової, обмотана рушником.
— Твій одяг лежить на шезлонгу, — сказав він і закрив за собою двері.
Потім вони разом чекали ліфта. Цифри на червоному табло над дверима ліфта нарешті почали зворотний відлік.
— Коли ти їдеш? — запитала вона.
— Скоро. Якщо раптом що-небудь не спливе.
— Я знаю, ти зустрічався з моєю матір’ю ввечері.
Харрі засунув руки в кишені й кинув оком на нігті на ногах. Руна казала йому, що їх треба б підстригти. Двері ліфта розкрилися, і Харрі зупинився в прорізі.
— Твоя мати запевняє, що була вдома в день убивства батька. І що ти можеш підтвердити це.
Вона застогнала.
— Хочеш, я відповім?
— Та ні, мабуть, — вимовив він.
І відступив назад у кабіну, й обоє подивилися одне на одного, чекаючи, коли двері ліфта закриються.
— Як ти думаєш, хто це зробив? — запитав він нарешті.
Вона продовжувала дивитися на нього, поки стулки дверей не зімкнулися.
Розділ 27
Музика перервалася посередині гітарного соло в «All Along The Watchtower»[28], і Джим Лав здригнувся, зрозумівши, що хтось просто зняв із нього навушники.
Він крутонувся на стільці й побачив, що над ним навис височенний блондин, котрий явно зневажав сонцезахисними засобами; він ледве вміщався в тісній сторожці. Очі незнайомця ховалися за пілотськими темними окулярами сумнівної якості. Джим і сам мріяв про такі, поки нарешті не придбав їх за суму, що дорівнювала його тижневому заробітку.