У якийсь момент їхні погляди зустрілися в дзеркалі, і Харрі відчув занепокоєння. Та, схоже, вона його не впізнала, і він перевів погляд на телеекран, де красувалася спина гравця, якого мали замінити. Той самий номер. На футболці було написано: «Сульшер». Харрі немов отямився.
— От дідько! — вилаявся він, перекинувши склянку так, що кола вилилася на одну з куртизанок. Харрі рвонув до виходу, чуючи за спиною її обурені крики: «You not my friend!»[32].
He заставши вдома Івара Льокена, він подзвонив Тоньє Віг.
— Харрі, я саме намагалася зв’язатися з тобою! — швидко почала вона. — Учора Льокена не було на роботі, а сьогодні він сказав, що переплутав ресторан і чекав мене зовсім в іншому місці. Що відбувається?
— Іншим разом, — перервав її Харрі. — Ти не знаєш, де зараз Льокен?
— Ні. Зачекай, сьогодні ж середа. Він і ще двоє чоловіків із посольства мали бути на тематичному вечорі в «FCCT». Це такий клуб для іноземних кореспондентів у Бангкоку, але його членами є також багато експатів.
— Експатів?
— Вибач, Харрі. Ex-patriots. Іноземці, які живуть і працюють у Бангкоку.
— Тобто іммігранти?
Вона відповіла коротким смішком:
— Ми так себе не називаємо.
— Коли почався вечір? — запитав Харрі.
— Дев’ять хвилин на сьому.
— Дев’ять?
— Це така буддистська прикмета. Дев’ять — щасливе число.
— О Боже!
— Це ще нічого, знав би ти, як тут вирішуються важливі питання. Перш ніж із Гонконга сюди приїхала делегація для підписання контракту BERTS на будівництво естакад, чотири спікери витратили два тижні на те, щоб визначити найбільш сприятливий день і годину для цієї події. Не хочу говорити нічого поганого про азіатів, вони дуже роботящі й милі, але в окремих питаннях вони ніби вчора злізли з дерева.
— Цікаво, але я…
— Мені треба бігти, Харрі, договоримо пізніше.
Поклавши слухавку, Харрі подумав, що ідіотизму на світі все-таки вистачає. Так що вибір щасливого числа не такий уже й абсурд.
Він подзвонив в Управління поліції й взяв у Рангсана домашній телефон професора з музею Бенчамабопхіт.
Розділ 37
Двоє чоловіків у хакі продиралися крізь зарості; один із них, зігнувшись, ніс на спині пораненого товариша. Його поклали в укриття, за впалим деревом, а самі скинули гвинтівки й відкрили вогонь, цілячись у саму хащу лісу. Байдужий голос повідомив, що Східний Тімор веде запеклу боротьбу з президентом Сухарто та його терористичним режимом.
Чоловік на трибуні нервово шелестів папірцями. Він об’їздив багато місць із доповідями про свою країну, і сьогоднішній вечір був особливим. У залі клубу іноземних кореспондентів у Таїланді зібралося не так багато народу, чоловік сорок-п'ятдесят, але всі вони були поважними особами й могли донести його слова до мільйонів своїх читачів. Він показував їм фільм, який сам бачив уже сотню разів і знав по хвилинах.
Івар Льокен мимоволі здригнувся, відчувши на своєму плечі чиюсь руку й почувши шепіт: «Нам треба поговорити. Негайно».
У темряві він упізнав обличчя Холе. Він вийшов слідом за ним із зали, коли на екрані бойовик із наполовину обпаленим обличчям, що перетворилося на застиглу маску, пояснював, чому він провів останні вісім років свого життя в індонезійських джунглях.
— Як ви мене знайшли? — запитав він, коли вони покинули клуб.
— Я розмовляв із Тоньє Віг. Вам подобається бувати в цьому клубі?
— Подобається, не подобається… Мені подобається бути в курсі. Крім того, я зустрічаюся тут із корисними людьми.
— Схожими на тих, зі шведського й данського посольства?
Він усміхнувся, блиснувши золотим зубом:
— Я вже сказав, що хочу бути в курсі. Що у вас?