— Та ні, мабуть, — вимовив він.
І відступив назад у кабіну, й обоє подивилися одне на одного, чекаючи, коли двері ліфта закриються.
— Як ти думаєш, хто це зробив? — запитав він нарешті.
Вона продовжувала дивитися на нього, поки стулки дверей не зімкнулися.
Розділ 27
Музика перервалася посередині гітарного соло в «All Along The Watchtower»[28], і Джим Лав здригнувся, зрозумівши, що хтось просто зняв із нього навушники.
Він крутонувся на стільці й побачив, що над ним навис височенний блондин, котрий явно зневажав сонцезахисними засобами; він ледве вміщався в тісній сторожці. Очі незнайомця ховалися за пілотськими темними окулярами сумнівної якості. Джим і сам мріяв про такі, поки нарешті не придбав їх за суму, що дорівнювала його тижневому заробітку.
— Привіт, — сказав здоровань. — Я запитав, чи говорите ви англійською.
Він вимовив ці слова з якимсь невловимим акцентом, і Джим відповів йому по-бруклінськи:
— Принаймні краще, ніж тайською. Чим можу допомогти? Яку фірму бажаєте відвідати?
— Сьогодні ніяких фірм. Я просто хочу поговорити з вами.
— Зі мною? Так ви не контролер із охоронного агентства? Тоді зрозуміло, чому плеєр…
— Я не з охоронного агентства, а з поліції. Моє прізвище Холе. Мій колега, Нхо…
Він зробив крок убік, Джим побачив у дверях тайця з коротко стриженим волоссям і в напрасованій білій сорочці. Хлопець ні на мить не засумнівався, чи справжні документи, які той показав. Зовнішність говорила сама за себе. Він примружився.
— Що, поліція? Скажіть, ви всі, чи що, ходите до одного й того ж самого перукаря? Ніколи не пробували підстригтися по-новому? Наприклад, отак?
І Джим, зареготавши, показав на копицю в себе на голові.
Високий усміхнувся:
— Схоже, ретро вісімдесятих ще не дійшло до поліцейських дільниць.
— Що-що, вісімдесятих?
— Гаразд, проїхали. Хтось може підмінити тебе і чи є тут місце, де б ми могли поговорити?
Джим пояснив, що приїхав із друзями на канікули в Таїланд чотири роки тому. Вони взяли напрокат мотоцикли й рвонули на північ. У маленькому сільці біля річки Меконг, на межі з Лаосом, один із друзів зробив дурість — купив опіум і засунув його собі в рюкзак. По дорозі назад їх зупинила поліцейська машина, усіх обшукали. І тут, на запилюженій дорозі Таїланду, можна сказати в самому серці країни, вони раптом усвідомили, що їхньому другові загрожує довге тюремне ув’язнення.
— Відповідно до закону, йому, чорт забирай, могла загрожувати страта за контрабанду цієї дурні, як вам таке? Причому ми, троє інших, хоча нічого й не вчинили, відразу ж подумали, що нас теж можуть загребти за яку-небудь співучасть або ще казна-що. Я відразу второпав, що моя чорна афроамериканська фізіономія якнайкраще підходить для героїнового контрабандиста. Ми просили й благали доти, поки один із поліцейських не дав нам зрозуміти, що вони можуть обмежитися штрафом. Нам довелося віддати їм усі свої гроші, і плюс до цього вони конфіскували опіум, а потім відпустили нас. Які ж ми були раді! От тільки зворотні квитки в США вже не було за що купити…
І Джим узявся докладно й у подробицях описувати, що було далі, як він намагався підробити гідом із американськими туристами, але в нього виникли проблеми з посвідкою на проживання, як він заліг на дно, як його утримувала одна тайська дівчина й, коли нарешті інші друзі таки повернулися додому, він вирішив залишитися тут. Після чималої тяганини він одержав дозвіл на роботу, йому запропонували стати охоронцем паркінгу: саме знадобилася людина, котра б говорила англійською і могла б обслуговувати офіси міжнародних компаній.
Джим торохтів без упину, і Харрі нарешті змушений був перервати його.
— От дідько, а я сподівався, що твій тайський дружок не говорить англійською мовою, — кинув Джим і нервово поглянув на Нхо. — Ті хлопці, яким ми заплатили на півночі…
— Розслабся, Джиммі. Ми прийшли запитати тебе зовсім про інше. Про синій «мерседес» із дипломатичними номерами, що був тут припаркований третього січня приблизно о четвертій годині дня. Не пригадуєш?
Джим заусміхався.
— Якби мене запитали, яку саме мелодію Джимі Хендрікса я зараз слухав, то я, може, і відповів би. Але машини — вони то в’їжджають, то виїжджають… — Він сплеснув руками.
— Коли ми були тут, нам видали талон. Ти не перевіриш, що залишилося: реєстраційний номер чи щось подібне?
Джим похитав головою.
— Ми не ведемо обліку. На паркінгу всюди відеокамери, і коли щось відбувається, ми потім можемо це виявити.
— Потім? Ти маєш на увазі, що все записується на відео?
— Типу того.
— Але я не помітив моніторів.
— А їх і немає. Тут місця для паркування на шести поверхах, у нас просто немає можливості сидіти і все це відслідковувати. До того ж більшість злодіїв, побачивши камери, думають, що за ними спостерігають, і швидко тікають. Хіба не так? Виходить, половину справи вже зроблено. Ну а якщо який-небудь осел усе-таки полізе в чужу машину, ми відразу побачимо це на плівці.
— Скільки ви зберігаєте відеозаписи?
— Десять днів. За такий строк власники машин встигнуть помітити, якщо чогось не вистачає. А потім ми знову пишемо на ті ж плівки.
— Ти хочеш сказати, що є запис від третього січня, від четвертої до п’ятої години дня?
Джим подивився на настінний календар.
— Є.
Вони спустилися сходами у задушливий сирий підвал, де Джим увімкнув єдину лампочку й відкрив один із залізних сейфів, що стояли уздовж стіни. На полицях були відеокасети.
— Доведеться переглянути купу цих штучок, якщо ви хочете перевірити весь паркінг.
— Нас цікавлять гостьові паркувальні місця, — сказав Харрі.
Джим пошукав на полицях. Записи з кожної камери спостереження зберігалися окремо, на корінцях касет олівцем були написані дати. Нарешті Джим витяг одну з касет.
— Час шоу.
Він відкрив інший сейф, де був захований відеопрогравач із монітором, і поставив касету; за кілька секунд з’явилася чорно-біла картинка. Харрі відразу ж упізнав гостьовий паркінг: очевидно, запис було зроблено тією ж камерою, яку вони помітили, коли були тут минулого разу. У нижньому куті був код — місяць, день і час. Вони прокрутили плівку вперед, зупинившись на 15.50. Ніякої посольської машини. Вони почекали ще. Картинка не мінялася.
— Поставимо плівку на швидке перемотування, — запропонував Джиммі.
Час у кутку пішов швидше, але все інше залишалося незмінним. От уже 17.15. Кілька машин проїхало повз, залишивши мокрі сліди на бетонній підлозі. Час 17.40, сліди повільно висихають, зникають, і ніяких ознак появи посольського «мерседеса». Нарешті Харрі попросив вимкнути запис.
— Адже автомобіль посла мав стати на гостьове місце! — вигукнув він.
— Шкода, — відповів Джим. — Схоже, у вас невірна інформація.
— Міг він стояти де-небудь в іншому місці?
— Авжеж. Але ті, у кого немає постійного місця, обов’язково проїхали б повз цю камеру, і в такому випадку ми побачили б машину.
— Ми хочемо подивитися іншу відеоплівку, — сказав Харрі.
— Будь ласка. Яку саме?
Нхо порився в кишені.
— Ти знаєш, де паркується машина із цими номерами? — запитав він, простягнувши знайдений у кишені папірець.
Джим недовірливо вп’явся в нього очима.
— Чорт забирай, так ти теж говориш англійською мовою.
— Це червоний «порше», — сказав Нхо.
Джим повернув йому папірець.
— І перевіряти нема чого. Із постійних тут у нас ніхто не їздить на червоних «порше».
— Чорт! — вирвалося раптом у Харрі норвезькою.
— Що це значить? — посміхнувся Джим.
— Та так, один норвезький термін, тобі однаково не зрозуміти.
Вони знову вийшли на сонячне світло.
— Можу влаштувати тобі кращі, причому дешево, — запропонував Джим, показуючи на темні окуляри Харрі.
— Не треба, дякую.
— Тоді можу поспостерігати, якщо треба, — розреготався Джим. Він уже заклацав пальцями, смакуючи, як знову ввімкне свій плеєр. — Салют, інспекторе! — крикнув він їм навздогін.