У куті лежали дві розкриті сумки для фотоапаратури, до стіни був притулений штатив. Стіл був усипаний паперовими обрізками, посередині лежали ножиці, одні великі й одні маленькі.
Дві камери, «лійка» й «Нікон Ф-5», дивилися на Харрі сліпими об’єктивами. Поруч із ними він помітив нічний бінокль. Харрі бачив такий колись, ізраїльська модель, вони кілька разів користувалися ним для спостереження. Батарейки підсилювали всі зовнішні джерела світла, так що можна було щось розглядіти навіть у цілковитій для неозброєного ока пітьмі.
Наступні двері вели до спальні. Постіль була не заправлена, і він припустив, що Льокен відноситься до тих небагатьох іноземців у Бангкоку, у яких немає прислуги. До речі, найняти прислугу коштувало зовсім недорого. Як Харрі встиг помітити, місцеві тільки раді, коли іноземці в такий спосіб забезпечують зайнятість у країні.
За спальнею була ванна.
Увімкнувши світло, він миттю зрозумів, чому Льокен обходиться без прислуги.
Ванна використовувалася як фотолабораторія, у ній тхнуло хімікаліями, стіни були обвішані чорно-білими знімками. На мотузці над ванною сушилися фотографії. На них була зображена людина в профіль, від грудей до ніг, і Харрі зрозумів, що не віконна рама заважала побачити фігуру цілком, а те, що верхня частина вікна прикрашена вигадливою мозаїкою з мотивами лотоса й Будди.
Хлопчисько, не старше десяти років, робив мінет, і це знімалося таким великим планом, що видно було очі. Невиразний погляд, відсутній, відсторонений. На ньому була футболка з логотипом «Nike».
— Just do it[30], — промурмотів Харрі собі під ніс. Він спробував уявити, про що думав цей хлопчик.
Крім футболки, на хлопчині нічого не було. Харрі підійшов ближче до паскудного знімка. Чоловік поклав одну руку на стегно, а іншою обхопив голову хлопчика. Харрі намагався розглянути профіль чоловіка крізь вітраж, але це було неможливо. Раптом здалося, що тісна, смердюча ванна стискається, розвішані по стінах знімки обступають, насуваючись звідусіль. Піддавшись імпульсу, Харрі зірвав фотографії, чи то зопалу, чи то з розпачу; у скронях запульсувала кров. У дзеркалі він побачив своє обличчя, коли, похитуючись, виходив із ванної з пачкою фотографій під пахвою. У кімнаті він плюхнувся на стілець.
— Бісів дилетант! — вигукнув він, важко дихаючи.
Він поводиться врозріз із первісним планом. Адже в них немає ордера на обшук, а тому було вирішено не залишати слідів, тільки роздивитися у квартирі, а коли вже щось знайдеться, то повернутися потім із ордером.
Харрі спробував знайти точку на стіні, сфокусувати на ній погляд і переконати самого себе: він учинив правильно, адже треба добути конкретні докази й покласти на стіл цьому упертому голові поліції. Якщо поквапитися, то можна сьогодні ж увечері представити факти прокуророві й зустріти Льокена вже з документами на руках, коли той повернеться з вечері. За цими думками Харрі взяв нічний бінокль, увімкнув його й подивився у вікно. Вікно квартири виходило на задній двір, і Харрі мимоволі пошукав там вітражне скло, але єдине, що він побачив, були білі стіни, що мерехтіли у зеленуватому світлі окулярів.
Харрі глянув на годинник. Зрозумів, що треба все-таки повісити знімки назад у ванну. Голові поліції досить буде його слів. І в цю мить він завмер.
Почувся якийсь звук. Тобто він чув безліч звуків, але один лише цей звук виділявся зі звичної какофонії вуличного шуму. Крім того, він ішов із вітальні. Це був дзвінкий ляскіт. Мастило й метал. Харрі відчув слабкий протяг від прочинених вхідних дверей і спершу подумав на Сунтгорна, оскільки той, хто ввійшов, постарався відкрити двері якомога тихіше. З того місця, де стояв Харрі, вхідних дверей видно не було, і він затамував подих, тоді як у голові бриніло безліч звуків. Один фахівець із акустики розповідав йому в Австралії, що мембрана людського вуха може розрізнити окремий тон у мільйоні різних частот. І тепер він уже чув не клацання замка дверей, а звук добре змащеного пістолета, який заряджали.
Харрі стояв у глибині кімнати — жива мішень на тлі білих стін, а вимикач був на протилежному боці, у вітальні. Тоді він схопив зі столу великі ножиці, нахилився й намацав дріт, що йшов від лампи до розетки. Потім висмикнув шнур і щосили ткнув ножицями у твердий пластик.
Із розетки вирвалося блакитне полум’я, супроводжуване глухим звуком. І все огорнула пітьма.
Удар струму паралізував його руку, запахло горілим пластиком і металом, і він, застогнавши, сповз по стіні на підлогу.
Прислухавшись, він зрозумів, що розрізняє тільки два звуки: гул транспорту за вікном і биття власного серця, що бухало так, наче він сидів на скаженому коні, який нісся кудись. Потім він почув, як у вітальні хтось обережно сів на підлогу й зняв черевики. Ножиці він досі міцно тримав у руці. Чи не заворушилася тінь? Зрозуміти неможливо, квартира поринула в темряву, не видно навіть білих стін. Скрипнули двері в спальню. Харрі почув, як невідомий намагається запалити в кімнаті світло, але замикання вимкнуло електрику в усій квартирі. Отже, незнайомець добре тут орієнтується. Однак Сунтгорн неодмінно подзвонив би, якби це був Льокен. А що, коли… І в Харрі подумки промайнуло: Сунтгорн сидить у машині, нахиливши голову до вікна, і прямо за вухом у нього малюсінька дірочка.
Харрі подумував, чи не рвонути йому до вхідних дверей, але щось підказувало, що невідомий тільки того й чекає. Коли він відкриє двері, його силует стане гарною мішенню, просто як у тирі в Осло, у районі Екерн. Дідько! Цей чоловік напевно сидить зараз на підлозі й не зводить очей із дверей.
Якби тільки він міг дати сигнал Сунтгорну! І Харрі раптом згадав, що в нього на шиї бовтається нічний бінокль. Він підніс його до очей, але не побачив нічого, крім зеленої каші, ніби бінокль вимазали в зелені шмарклі. Він покрутив прилад дальності. Усе як і раніше виглядало розпливчасто, однак він зміг розрізнити контури людини, що стояла біля стіни по той бік стола. Рука його була піднята вгору, пістолет спрямований у стелю. Край стола відділяли від стіни лише два метри.
Харрі рвонувся вперед, схопив стільницю обома руками й обрушив її перед собою як таран. Він почув стогін, потім на підлогу зі стукотом упав пістолет. Тоді Харрі перескочив через стіл, намацав щось схоже на голову й затис ліктем шию.
— Поліція! — крикнув він, і чоловік завмер на місці, коли Харрі приставив холодну сталь ножиць до його обличчя. Якийсь час вони так і сиділи, вчепившись один в одного, — двоє незнайомих чоловіків у темній квартирі, важко дихаючи, як після марафону.
— Холе, це ви? — простогнав нарешті другий.
Тут до Харрі дійшло, що він швидко белькоче норвезькою.
— Було б краще, якби ви відпустили мене. Я Івар Льокен і нічого такого робити не збираюся.
Розділ 34
Льокен запалив стеаринові свічі, а Харрі тим часом розглядав його зброю, «Глок-31». Він витяг магазин і засунув його в кишеню. Ніколи раніше він не тримав у руках такого важенного пістолета.
— Він у мене із часів служби в Кореї, — сказав Льокен.
— Он як, Корея. А що ви там робили?
Льокен прибрав сірники в шухляду і сів за стіл навпроти Харрі.
— Норвегія розгорнула там польовий госпіталь під егідою ООН, а я тоді був зовсім молодим молодшим лейтенантом і любив ризик. Після встановлення миру в 1953 році я залишився на службі в ООН, у щойно створеному комісаріаті зі справ біженців. Вони лавами сунули через кордон із Північної Кореї, ситуація була критична. Мені доводилося спати із цією штуковиною під подушкою. — І він указав на пістолет.
— Добре. А чим ви займалися потім?
— Був у Бангладеш і В’єтнамі. Голод, війна, біженці. Після всього побаченого життя в Норвегії кожному здасться нестерпно банальним. Я витримав удома не більше двох років і знову захотів виїхати. Самі знаєте.
Але Харрі не знав. І не знав, як йому ставитися до цього сухорлявого чоловіка, що сидів перед ним. Той був схожий на старого хевдінга, ватажка вікінгів, — з орлиним носом, глибоко посадженими виразними очима. Сиве волосся, засмагле, зморшкувате обличчя. Викапаний тобі Ерік Бю[31], подумав Харрі. До того ж тримався він у цій ситуації зовсім спокійно, що дивувало Харрі ще більше.