«Я бачу тебе. Номер 20».
Він знає все, що їм відомо. Чорт!
«Ти самотній».
Іде витік інформації. Він схопив слухавку, але негайно поклав її на місце. Думай, думай. By нічого не торкав. Він знову схопив слухавку й відгвинтив кришку мембрани. Поруч із мікрофоном була прикріплена крихітна чорна штуковина, схожа на чіп. Харрі бачив такі колись. Це була російська модель, краща від тих, що застосовували в ЦРУ.
Біль у нозі заглушила всі інші муки, після того як він штовхнув нічний столик із такою силою, що той із гуркотом перевернувся.
Розділ 43
Ліз піднесла чашку кави до губ і так голосно сьорбнула, що Льокен здивовано поглянув на Харрі, немов запитуючи, кого це він із собою привів. Вони сиділи в «Мілліс Караоке», з фотографії на стіні на них жадібним поглядом дивилася Мадонна із платиновим волоссям під веселу музику пісні «І Just Called То Say I Love You»[36]. Харрі в розпачі натиснув на пульт, щоб зменшити гучність. Вони прочитали лист і сиділи мовчки. Харрі знайшов нарешті потрібну кнопку, і музика різко обірвалася.
— Про це я й хотів поговорити, — сказав Харрі. — Як бачите, у нашому колі відбувається витік інформації.
— А що із підслуховуючим пристроєм, який, по-вашому, установив на ваш апарат Ву? — запитав Льокен.
— Це все-таки не пояснює, яким чином той тип довідався, що ми напали на його слід. Пропоную зустрічатися тепер тільки тут. Якщо ми знайдемо інформатора, то він, можливо, виведе нас на Кліпру, однак я не думаю, що треба починати із цього кінця.
— Чому ні? — запитала Ліз.
— У мене таке відчуття, що інформатор зашифрований так само добре, як і Кліпра.
— Та ну?
— Кліпра знає, що той посилається у своєму листі на відомості, отримані з наших джерел. Чого ніколи б не зробив, якби у нас була можливість дізнатися, де відбувається витік.
— Чому б тоді не поставити запитання, що не дає всім спокою? — сказав Льокен. — Звідки вам знати, що цей інформатор — не один із нас?
— Я й не знаю про це. Але якщо це так, ми однаково вже програли, і нам не завадить розглянути й цю версію.
Обоє його співрозмовників кивнули у відповідь на знак згоди.
— Зайве нагадувати, що час працює проти нас і що дівчині загрожує небезпека. Сімдесят відсотків подібних викрадень закінчуються вбивством жертви. — Харрі намагався говорити якомога спокійніше й не дивитися на співрозмовників, упевнений, що в його очах усе можна прочитати.
— Із чого почнемо? — запитала Ліз.
— Почнемо з того, що можна відкинути, — відповів Харрі. — Де точно немає дівчини?
— Ну що ж, коли вже дівчина у викрадача, він навряд чи перетнув кордон Таїланду, — почав міркувати Льокен. — І навряд чи зупинився з нею в готелі.
— Швидше за все, її тримають у такому місці, де можна довго ховатися, — погодилася з ним Ліз.
— Він сам? — запитав Харрі.
— Кліпра не належить до жодного місцевого клану, — відповіла Ліз. — І він не пов’язаний з організованою злочинністю, з тими, хто викрадає людей. Звичайно, він цілком може зв’язатися з такою людиною, що здатна прибрати, скажімо, наркомана Джима Лава. Але зовсім інша справа — викрасти білу дівчину, дочку посла. Якщо він і спробував когось найняти, то напевно звернувся до професіоналів, а ті ніколи не погодяться, не прорахувавши всі ризики. І в цьому випадку вони також напевно розуміли, що коли візьмуться за цю роботу, то проти них буде вся поліція країни.
— Отже, ти думаєш, він діє самостійно?
— Він не належить до жодного клану. Їхні члени пов’язані між собою лояльністю й традиціями. Значить, Кліпра міг найняти тільки таких, як він, одинаків, але на таких не можна повністю покластися. Рано чи пізно вони виявлять, для чого він викрав дівчину, і спробують використати це проти нього самого. Убивство Джима Лава підтверджує, що Кліпра захоче знищити всі сліди, що ведуть до нього.
— Припустімо, він діє самостійно. А як тоді з місцем, де він ховає дівчину?
— Купа варіантів, — сказала Ліз. — Його компаніям належить безліч нерухомості, і якась частина будинків напевно стоїть порожньою.
Льокен закашлявся, перевів подих і зглитнув.
— Я давно підозрював, що в Кліпри є любовне гніздечко. Часом він саджав до себе в машину одного-двох хлопчиків і зникав із ними до наступного ранку. Але мені так і не вдалося вистежити, куди саме він їздив; у всякому разі, не в зареєстровані на нього об’єкти нерухомості. Проте зовсім ясно, що це має бути затишне містечко неподалік від Бангкока.
— Ми можемо ідентифікувати кого-небудь із його хлопчиків і допитати? — поцікавився Харрі.
Льокен знизав плечима, глянувши на Ліз.
— Бангкок — місто велике, — відповів він. — І, як правило, всі ці хлопчики розчиняються в ньому без сліду, тільки-но ми починаємо шукати їх. Крім того, нам доведеться залучити до цієї справи багато інших людей.
Навіть і думати нічого, — вимовив Харрі. — Не можна допустити, щоб наші дії стали відомі Кліпрі.
Харрі постукав ручкою по краєчку стола. Його дратувало, що в голові в нього як і раніше крутиться мотив «І Just Called Те Say I Love You».
— Гаразд. Ми виходимо з того, що Кліпра діяв самостійно, викравши дівчину, і що він перебуває в затишному місці неподалік від Бангкока.
— Що будемо робити? — запитав Льокен.
— Прогуляюся в Паттайю, — заявив Харрі.
Руал Борк стояв біля входу, коли Харрі зупинив свою «тойоту» прямо перед його будинком. Пилюка знову вляглася на дорогу, поки Харрі боровся з ременем безпеки й ключем запалювання. І як звичайно, виявився не готовий до розпеченого повітря, що линуло в обличчя, тільки-но він відкрив двері машини, так що дух перехопило. Повітря трохи пахло сіллю, оскільки прямо за пологими пагорбами було море.
— Я почув, як ви під’їхали, — сказав Борк. — Нічого собі тачка.
— Я взяв напрокат найбільшу, — відповів Харрі. — Бо помітив, що це дає перевагу при проїзді. Занадто довгі пробки, а всякі психи їдуть по лівому боці.
Борк зареготав.
— Ви знайшли нове шосе, про яке я розповідав?
— Так. Тільки воно ще не готове й у деяких місцях перегороджене купами піску. Але всі їхали прямо через них, і я теж проїхав.
— Це як водиться, — зазначив Борк. — Ніби й не заборона, але й не дозвіл. Ну хіба можна не закохатися в цю країну?
Знявши взуття, вони ввійшли в будинок. Холодна кам’яна підлога відразу охолодила босі ноги Харрі. У кімнаті висіли фотографії Фрітьофа Нансена, Ґенріка Ібсена й королівської родини. На комоді стояло фото хлопчика, який усміхався прямо в камеру. На вигляд йому можна було дати років десять, під пахвою він тримав футбольний м’яч. На обідньому столі й на піаніно були розкладені папери й газети, зв’язані в акуратні пачки.
— Намагаюся скласти архів власного життя, — пояснив Борк. — Розібратися, що до чого. — Він указав рукою на одну пачку. — От усі папери, що стосуються процесу розлучення. Дивлюся на них і намагаюся згадати, як усе було.
Увійшла дівчина з тацею. Харрі спробував принесену каву й питально глянув на неї, виявивши, що напій просто крижаний.
— Ви одружені, Холе? — запитав Борк.
Харрі похитав головою.
— Молодець. Тримайтеся від цього якнайдалі. Рано чи пізно ваші родичі захочуть вас замордувати. У мене дружина, котра мене розоряла, і дорослий син, котрий намагається робити те ж саме. І я ніяк не можу зрозуміти, що я їм такого зробив.
— Як ви тут опинилися? — запитав Харрі, сьорбнувши ще кави, навіть приємної на смак.
— Я працював тут на Норвезьке управління зв’язку, коли воно будувало декілька станцій для таїландських телефонних компаній. Після третього відрядження я не повернувся додому.
— Вирішили залишитися тут назавжди?
— Я вже розлучився, а тут у мене було все, що потрібно. Якийсь час я тужив за норвезьким літом, фіордами й горами — ну, ви розумієте. — Він кивнув на фотографії, немов ті говорили самі за себе. — Потім я двічі приїжджав у Норвегію й обидва рази через тиждень повертався сюди. Не витримував, знову починав нудьгувати за Таїландом, тільки-но моя нога ступала на норвезьку землю. І я зрозумів, що мій дім — тут.
36
«Я дзвонив, просто щоб сказати, що я кохаю тебе»