— Справа в тому, що шанський ніж довший і ширший, ніж саамський, так що неможливо визначити, який ніж був використаний спочатку. Слухай далі. Убивця прибув у мотель із двома трупами в багажнику, попросив собі номер якнайдалі від стійки адміністратора, для того щоб поставити машину впритул до входу й непомітно перенести тіло Мольнеса всередину. Крім того, він наказав його не турбувати, поки сам не подзвонить. У номері він переодягнувся, а на тіло посла знову натягнув жовтий костюм. Але костюм злегка зім’явся й виглядав неохайно. Пам’ятаєш, я сказав тоді, що посол готувався до побачення з жінкою, тому що ремінь був застебнутий не на ту дірочку?
Ліз прицмокнула язиком:
— Убивця забув перевірити, на яку дірку посол звичайно застібав свій ремінь.
— Дрібна помилка, нічого особливого, усього лише одна із дрібничок, що допомагає вирішити цю задачку. Поки Мольнес лежав на ліжку, убивця акуратно застромив шанський ніж у стару рану, а потім витер рукоятку, знищивши всі сліди.
— Це пояснює, чому в номері було так мало крові, адже посла вбили в іншому місці. Але чому на це не відреагували судмедексперти?
— Дуже важко сказати, скільки витече крові після такого удару ножем; усе залежить від того, які артерії зачеплені й наскільки сам ніж затримує кровотечу. Нічого незвичайного. Близько дев’ятої години убивця залишає мотель, відвозячи із собою труп Кліпри в його заміський будинок.
— Він знав, де його будинок? Виходить, він знайомий із Кліпрою?
— Він був із ним добре знайомий.
На стіл упала чиясь тінь, і на стілець перед Льокеном опустилася людина. Балконні двері були розкриті назустріч оглушливому шуму транспорту, і вся кімната наповнилася смородом вихлопних газів.
— Ти готовий? — запитав Льокен.
Здоровань із кіскою на спині глянув на нього, здивувавшись, що той говорить тайською.
— Я готовий, — відповів він.
Льокен слабко посміхнувся. Він відчував нескінченну втому.
— Чого ж ти чекаєш? Починай.
— Приїхавши до заміського будинку, він перетягнув тіло Кліпри всередину й заштовхав його в морозильник. Потім вимив і прибрав пилосмоком багажник машини, щоб ми не виявили ніяких слідів.
— Гаразд, але звідки ти знаєш про це?
— Експерти знайшли кров Уве Кліпри в морозильнику, а в мішку пилосмока виявили волокна з багажника й з одягу обох убитих.
— Нічого собі! Виходить, це не посол був таким акуратистом, як ти стверджував, оглядаючи його машину?
— Я зрозумів, що посол не був акуратистом, коли побачив його кабінет, — усміхнувся Харрі.
— Що я чую? Ти визнаєш, що помилявся?
— Звісно. — І Харрі підняв вказівний палець. — А от Кліпра якраз був справжнім акуратистом. Усе в його будинку було розкладено по поличках, у всьому видно систему, пам’ятаєш? У шафці навіть був спеціальний гак, на який вішали пилосмок. Але коли я наступного дня відкрив дверцята, пилосмок вивалився назовні. Немов той, хто останній раз ним користувався, нічого не знав про гак. От чому я вирішив послати вміст мішка на експертизу.
Ліз повільно похитала головою, а Харрі продовжував:
— Коли я побачив усе це м’ясо в морозильнику, мені спало на думку, що тут можна тижнями зберігати тіло вбитого, і воно не… — Харрі надув щоки й розвів руками.
— Ти зовсім хворий, — вимовила Ліз. — Тобі б лікареві показатися.
— Ти хочеш дослухати до кінця чи ні?
Вона хотіла.
— Потім убивця знову повернувся в мотель, припаркувався й пішов у номер, щоб покласти ключі від машини в кишеню Мольнесу. А після цього розчинився в нічній темряві. У буквальному значенні слова.
— Чекай! Коли ми їхали до заміського будинку, ми витратили півтори години на дорогу, хіба не так? Відстань звідси майже така ж сама. Наша подруга Дім знайшла посла о пів на дванадцяту, тобто через дві з половиною години після того, як убивця, за твоїми словами, покинув мотель. Він не міг встигнути повернутися в мотель до того, як виявили тіло Мольнеса. Ти забув?
— Зовсім ні. Я навіть сам проїхався по цьому маршруту. Виїхав о дев’ятій, півгодини зачекав у заміському будинку й повернувся.
— І що ж?
— Я був у мотелі чверть на першу.
— Тоді одне з другим ніяк не в’яжеться.
— Пам’ятаєш, що сказала Дім про машину, коли ми її допитували?
Ліз закусила верхню губу.
— Вона взагалі не пам’ятала машини, — повідомив Харрі. — Тому що машини там і не було. Чверть на першу вони стояли в холі, чекаючи поліцію, і не помітили посольської машини, що сковзнула в двір.
— Це ж треба, я думала, ми маємо справу з обережним убивцею. А він ризикнув під’їхати до мотелю, коли там уже могла бути поліція.
— Він і був обережний, але не зумів передбачити, що поліція може виявитися на місці злочину до того, як він повернеться. Вони домовилися, що Дім прийде в номер тільки тоді, коли її викличуть по телефону, правильно? Але Ванг Лі виявив нетерпіння й ледь не зруйнував усі плани. Убивця й не підозрював про небезпеку, зайшовши в номер із ключами від машини.
— Так, виходить, чисте везіння?
— Я назвав би це краплею удачі в океані невдачі. Але цей хлопець взагалі ж не схильний покладатися на везіння.
Він, мабуть, маньчжур, подумав Льокен. Може, із провінції Цзилінь. Під час війни в Кореї він чув, що Червона армія набирає собі багатьох солдатів саме звідти, тому що жителі цієї провінції дуже високі. Дивна логіка, адже високі люди глибше застрягають у болоті й зручніші як мішень. Друга людина в кімнаті стояла ззаду, муркочучи пісеньку. Льокен готовий був заприсягтися, що це «І Wanna Hold Your Hand»[38].
Китаєць взяв зі стола один із ножів, якщо можна було назвати ножем цю криву шаблю довжиною в сімдесят сантиметрів. Зважив її в руці, як гравець у бейсбол вибирає биту, перш ніж мовчки занести її над головою. Льокен стиснув зуби. І в ту ж мить приємне отупіння від барбітуратів зникло, кров застигла в жилах, і він втратив самоконтроль. Поки він кричав і бився в шкіряних ременях, прив’язаний за руки до стола, позаду до нього наближалося муркотіння. Рука іншого схопила його за волосся, відтягнувши голову назад, у рот йому застромили тенісний м’яч. Він відчув язиком шорстку поверхню, що, немов промокашка, витягнула всю слину в нього з рота. Крики його перетворилися на безпомічні стогони.
Джгути під пахвами були затягнуті так туго, що руки його оніміли, і коли шабля із глухим звуком опустилася й він нічого не відчув, то спершу вирішив, що кат промахнувся. Але потім побачив, що його права кисть лежить на підлозі: Вона була відрубана й тепер повільно розправлялася. Зріз був найчистішим. Він навіть розгледів дві білі трубчасті кістки, розрізані упоперек. Променева кістка, radius, і ліктьова, ulna. Він бачив їх в інших, але ніколи в себе самого. Завдяки джгутам, крові витекло небагато. Неправду кажуть, що блискавична ампутація не заподіює болю. Його охопив нестерпний біль. Він чекав, коли знепритомніє, порине в небуття, але вони перекрили йому цей шлях до втечі. Муркочучи, людина всадила йому шприц у плече, прямо крізь сорочку, не піклуючись про те, щоб знайти вену. Славно все-таки із цим морфієм, він діє незалежно від того, куди його вкололи. І він зрозумів, що повинен терпіти весь цей біль. Причому досить довго. Стільки, скільки вони захочуть.
— А що з Руною Мольнес? — Ліз колупалася в зубах сірником.
— Він міг забрати її де завгодно, — відповів Харрі. — Наприклад, по дорозі додому зі школи.
— І відвіз у заміський будинок Кліпри. Що ж потім?
— Кров й отвір від кулі у вікні доводять, що вона була вбита саме там. Швидше за все, відразу ж, як тільки вони туди приїхали.
Він розповідав про неї як про жертву майже спокійно.
— Не розумію, — сказала Ліз. — Навіщо було викрадати дівчину й відразу вбивати її? Я думала, він хоче використати її, щоб ти припинив розслідування. Він міг торгуватися з тобою тільки доти, доки Руна Мольнес залишалася живою. І мав виходити з того, що ти захочеш доказів, що вона жива, перш ніж виконаєш його вимоги.