«Молодець Алябрик, — подумав раптом Константинов про бармена в Піцунді. — Хлопець має чудову інтуїцію: «Цей Дубов надто показушно мочить роги й розвішує аксельбанти по гілках», — сказав він, коли контррозвідники розпитували — не поспішаючи, спокійно — всіх, з ким Дубов зустрічався. «А що означає «мочить роги», Алябрик?» — «Невже незрозуміло? Вираз з жаргону абхазьких Кара Леоне, що означає «бундючитись». Можна перекласти — «пнутися вгору», але пнутися погано, показушно, з зайвою перестраховкою. «Аксельбанти по гілках» для того й розвішують, щоб збивати з пантелику пустоблиском, у нас же на нього клюють».
Константинов здивувався, коли Проскурін зневажливо хмикнув, прочитавши ці рядки, підкреслені Константиновим у рапорті Абхазького КДБ.
«А втім, — подумав він, — я не маю права сердитись на Проскуріна, кожна людина, як і машина, має свою певну рису; «Жигулі» — прийнятність, «ГАЗ» — прохідність, «Волга» — стійкість, «Чайка» — надійність».
Константинов пригадав слова одного свого знайомого — той якось пожартував, копіюючи бюрократа: «Чайка» над «Волгою» літає».
«Цікаво, — думав він, — у мене немає того, що є в Проскуріна, — впертися лобом і натискати; я звик покладатися не лише на логіку, а й на свої відчуття; це дуже сильно розвинено в жінок: треба лише коригувати їхні відчуття, їм властива надмірна емоційність, тому вони частіше й програють, доводиться давати задній хід, це б'є по самолюбству, а людина з битим самолюбством — зламана людина. Але ж без таких, як Проскурін, не можна. Лінію з'ясовуєш у процесі руху. «Рискання», тобто постійне відхилення від прямої, відрізняє рух літака й теплохода — на цьому й побудовано принцип автопілота; якби не було помилок, то нічого було б і виправляти»?
— Куди це він? — спитав лейтенант Дронов пошепки.
Константинов посміхнувся:
— Ви ж через вулицю від нього, чого ви шепочете?
— Треную обережність, товаришу генерал.
— Так не тренують. Обережність потрібна для того, щоб спокійно говорити там, де треба, і шепотіти беззвучно, коли цього вимагають обставини. А то ви так натренуєтесь, що станете зовсім переляканою людиною: в очах напруженість; рухи скуті; репліки завчені; з вами тоді люди ЦРУ вітатимуться здалеку, на перехресті, як кажуть, картуз скидатимуть. Хто сьогодні стежить за його машиною? Він зараз, мабуть, повезе Ольгу…
— Це дивно, товаришу генерал, вона ж останнім часом ночує в нього, по кефір йому вранці бігає. А машину його водять Куровльов і Пшеничников. Справді, дивіться, йдуть.
Як тільки Дубов і Ольга вийшли з квартири, зразу ж задзвонив телефон.
— Напевне, Коновалов, — сказав Константинов. — Попросіть, щоб тримав нас у курсі весь час. Тепер от що, лейтенанте… У вашому рапорті сказано, що ніяких записних книжечок у столі в Дубова не було, ніяких рукописів, нічого, так би мовити, машинописного, що хоч трохи нагадувало б дисертацію?
— Нічого не було, товаришу генерал.
— А де ж він тримає свою «Волгу»?
— У дворі, я ж на плані позначив.
— А взимку?
— Не знаю.
— Гараж у нього є?
— Я цього не з'ясував.
— А не було в його столі сплачених рахунків за кооперативний гараж?
— Перевірити ще раз?
— Не треба. Можна все зіпсувати — ви ж самі розповідали, як він оглядає свою кімнату, коли приходить додому.
— Наче вовк, товаришу генерал. Стане на порозі — й дивиться, дивиться, голову повертає, мов той орел у «Світі тварин».
Константинов витяг сигару, не поспішаючи зняв целофан, закурив.
— От ви добре сказали, — зауважив він, — «як орел у «Світі тварин». Говорите ви розковано, чудово, а як пишете документ — просто лягай і спи, еуноктин якийсь…
— Що? — не зрозумів Дронов.
— Снотворне, еуноктин зветься…
Знову голосно задзвонив телефон. Доповідали чітко й хутко:
— Лісник висадив Чорненьку, розвернувся й на великій швидкості поїхав назад. Іде по Садовому. Біля американського посольства загальмував. Увімкнув лівий поворот.
— Час треба засікти, — квапливо сказав Константинов, — другий номер.
— Добре.
— Перший, перший, куди він їде, на якій швидкості?
— Знову набрав швидкість. Зупиняється, різко гальмує…
— Ви проїжджайте! — не втримався Константинов, хоча добре знав, що люди Коновалова працюють бездоганно, Проскурін їх проінструктував дуже старанно: «Об'єкт надто обережний, краще втратити його, аніж виявити себе хоч трохи».