— Я приїхав до вас, — пояснив генерал Жако, — тому що наш любий адмірал твердить, ніби понад вас немає у світі знавця Північної Африки. Дозвольте, я почну розповідь ось із чого. Багато років тому мою маленьку доньку викрали, — певне, араби. Я на той час служив у Іноземному Легіоні в Алжирі. Ми вдавалися до всіх засобів, щоб розшукати її, але марно. Не було жодної провідної газети у великих містах світу, яка не надрукувала б її фото, але не знайшлося нікого, хто вказав би на її слід чи з’ясував обставини її загадкового зникнення. Тиждень тому до мене в Парижі навідався якийсь араб на ймення Абдул Камак і ствердив, що він знає, де відшукати мою доньку, і вкаже місце. Я відразу взяв його до адмірала Д’Арно, котрий, як мені відомо, чимало подорожував Центральною Африкою. Коли чоловік розповів адміралові, де, ймовірно, перебуває біла дівчинка, викрадена арабами, то ми дійшли висновку, що це недалеко ваших африканських володінь, тому він порадив негайно сконтактувати з вами, — якщо дівчина поблизу, то ви, напевно, знатимете.
— Які у араба докази, що це — ваша донька? — спитав лорд Грейсток.
— Жодних, — відповів співрозмовник. — Ось чому ми вирішили, перш ніж організувати експедицію, порадитись із вами. Той чолов’яга має лише стару фотографію, на звороті якої газетна вирізка, де оголошується розшук дівчинки і обіцянка винагороди. Я боюся, що араб десь знайшов стару газету, побачив наше оголошення, спокусився обіцянкою винагороди і тепер намагається накинути нам першу-ліпшу білу дівчину, розраховуючи, що через стільки років ми не зможемо пересвідчитися достеменно, наша це донька чи ні.
— У вас є з собою фотографія? — спитав лорд Грейсток.
Генерал дістав з кишені конверт, витяг пожовклу фотографію і подав англійцеві.
І коли старий вояк знову побачив риси обличчя загубленої доньки, йому на очі навернулися сльози. Лорд Грейсток якусь мить вивчав фотографію. В його очах з’явився дивний вираз. Він натиснув ґудзик дзвінка на столі. Вмить з’явився служник.
— Попросіть дружину мого сина, якщо її ласка, зайти до мене в бібліотеку, — наказав він.
Двоє чоловіків сиділи мовчки. Генерал Жако був надто вихований, щоб виказати здивування з приводу дивної поведінки лорда Грейстока. Він вирішив, щойно молода пані прийде, привітатися і при першій нагоді піти геть. Наступної миті увійшла Меріем.
Лорд Грейсток і генерал Жако підвелися їй назустріч. Англієць мовчав — він хотів побачити, яке враження справить обличчя дівчини на француза. Бо коли Джон побачив дитячу фотографію Жанни Жако, у нього з’явилося ймовірне припущення. Щойно генерал Жако побачив Меріем, як відразу повернувся до лорда Грейстока.
— І ви давно це знали? — схвильовано спитав він.
— Відтоді, як ви мені показали фотографію, — відповів англієць.
— Це вона! — сказав Жако голосом, що тремтів від хвилювання. — Але вона не впізнає мене — звичайно, ні.
Потім він повернувся до Меріем.
— Дитино, — сказав він, — я твій…
Вона не дала йому договорити і з щасливим вигуком кинулася в його обійми.
— Я знаю тебе! Я знаю тебе! — закричала вона. — О, тепер я згадала! — І старий обійняв дочку.
Джек Клейтон і його мати, коли вислухали всю історію, були також щасливі, що Меріем знайшла батька і матір.
— Врешті, тобі не доведеться мати за дружину бідну арабську сирітку, — сказала Меріем. — Правда, це чудово?
— Ти надзвичайна! — відповів Убивця. — Я одружився з моєю маленькою Меріем, і мені геть байдуже, чи вона арабка, чи просто маленька Тармангані.
— Ні те, ні друге! — сказав генерал Арман Жако. — Вона — справжня принцеса.