Спочатку я прилетiла з маленькою Кiттi до гористого Iнсбрука, цiни на квартири в якому вдвiчi, а то i втричi вищi за берлiнськi, принаймнi так запевняв нiмець-водiй. Звiдти подалися з чоловiком до Гохобердорфа. Слава Богу, ще не почалися затяжнi, мов моє вiдчуття невдоволеностi, снiгопади. Тому все, що нам вдалося, це винайняти в одному із сiл вантажiвку, котра й мала привезти нас до села чоловiкової мрiї.
У кузовi напроти сидiв темношкiрий чоловiк Кевiнового вiку, в обiдраному одязi та брудних черевиках. Джамайкiйця звали Беньямiн, i вирiсши на колись колонiзованiй територiї, вiн носив прiзвище Сон-сон, котре з гiднiстю в голосi вимовляв на французький кшталт: со-со, торкаючись кiнчиком язика верхнiх переднiх зубiв. Розмовляючи iз ним, Кевiн хилитав нашу iстеричну донечку, водiй, перекрикуючи гуркiт старого двигуна, намагався розповiсти щось про походження сiрих кам'яних брил на ймення Альпи, а я прилiпилась обличчям до брудного вiконця, однiєю рукою весь час, непомiтно для iнших, торкаючись свого болючого мiсця. Темношкiрий вiдповiдав охоче, проте нiби чогось побоюючись, бо погляд його червонющих очей нервово ковзав стелею.
Гори виявились зовсiм не схожими на Карпати. А будиночки, облiпленi рiзними прикрасами, сколихнули в моєму спраглому хмарочосiв серцi нiколи до кiнця не розбурхувану нiжнiсть.
Найбiльше менi запам'яталися непривiтнiсть та стриманiсть селян. Здавалось, вони дивилися з острахом та прихованою нелюбов'ю (чи навiть ненавистю) на мого чоловiка, що приїхав вирiшувати їхнi ж проблеми. Хоча, як я чула потiм, уже пiсля фатального завершення нашої протилавинної мiсiї, його сюди нiхто iз горян не кликав. Не любили вони впускати у своє невеличке село, «маленьке князiвство», нi туристiв, котрi вряди-годи ласились на лисi високогiрнi краєвиди та оповиту старовинними легендами-жахалками мiсцевiсть, нi вчених-лавинологiв, котрих вабили зимові змiї-зсуви та лiтнi гуркоти камiння, що щорiчно, як писала «Тiролертагерцайтунг» (котра до тутешнiх країв нiяк не доходила), вбивали до двох десяткiв людей.
Що ж до Сон-сона, нашого темношкiрого попутника, то спершу мiсцевi обходили його стороною. Здавалося, ним лякатимуть дiтей. А голомозі вiд старостi баби, котрi пережили не одну лавину i зараз пiдказували iншим будуватися у «зеленiй» зонi, навiть пов'язали його з'яву з якимось страшним нещастям, пророкуючи багато слiз та навiть кiлька смертей. Мiй чоловiк тiльки щиро смiявся iз такої обмеженостi та забобонностi.
Аж доки стара Герлiнде не змилостивилася над Беном i найняла працювати у свiй верхнiй зимовий корiвник (оскiльки зносити сiно у цих краях було просто неможливо — люди будували бiля кожного сiнокоса корiвник і взимку, розчищаючи дорогу, переганяли худобу з мiсця на мiсце), що виконував також роль притулку для контрабандистiв, котрi пiшохiдними дорiжками носили на собi речi з Iталiї. До села вони не навiдувалися, бо ж знали, що грошей у гохобердорфцiв майже нема. А обмiнювати шкiрянки на бринзу та абрикосове варення (дивно, але саме цi фрукти родили у горах) їм не хотiлося. Та й місцеві селяни нiколи не мрiяли про «Бенетон», бо у них все ще були в модi зеленуватi корсети, довгi спiдницi та штани з пiдтяжками. Герлiнде ж довгими вечорами зi старого шмаття ткала на обмiн-продаж дорiжки.
Уже потiм, вiдлiтаючи вiд них на рятiвному гелiкоптерi, що наважився перебороти снiгопад та обмежену видимiсть, аби врятувати мене, водночас зневiрену та обнадiяну втратою, а разом зi мною людей, що летiли поруч, несучи у своїх тремтячих серцях лавину жаху, котра супроводжуватиме їх усе чи то свiдоме (залежно вiд характеру та сили волi), чи пiдсвiдоме життя, i приходитиме до них у нiчних мареннях та у хвилини смутку, нагадуючи, їм, людям, творцям свого життя, мрiйникам-титанам, що вони — усього лише людцi, нiщо iнше, як дрiбнi мурахи на теренi Всесвiту. Я зрозумiла їх потiм, через роки, отих холодних гохобердорфцiв, котрi, ховаючи погляди, проходили повз, нiби я всього лиш трагiчна проява на початку їхньої оцивiлiзовуваностi.
Зрозумiла, що ота прохолода мiж нами була вимушеною. Адже вони, селяни, носили в собi острах, що вiд нього вiяло таємницею. Ще б пак, тримати у серцях страх i не мати права розповiсти про нього!
Уже потiм я збагнула причини їхнього страху, коли дiзналася, що у двадцять першому столiттi, у добу хмарочосiв та iнтернету, є невеличка, забута усiма полонина, котру тiрольцi завжди обходять стороною, бо на нiй живе самотнiй Альмгайст — злопам'ятний дух гiр. А бiля нього — нечуваної краси озеро з крижаною водою, що над ним iз однiєї сторони нависає кам'яна порода старої альпiйської скелi, де причаївся не менш мiстичний, хоча й iз плотi та кровi страшний монстр, «альпiйський черв'як», — так називали його газети та енциклопедiї кiнця дев'ятнадцятого столiття. А мовою теперiшньою — величезна смертоносна ящiрка, нащадок тих динозаврiв, вiдбитки чиїх лап науковцi знаходять i до сьогоднi на сiрих альпiйських камiннях. Татцельвурм. Або Штолервурм. За старими переказами, вiн мав котячу кострубату голову та гострi кiгтi на переднiх лапах. Вбити його селяни боялися з кiлькох причин. Першою була та, що жила iстота у печерi, де у шiстнадцятому столiттi перерiзали один одному горлянки срiблодобувачi. Принаймнi, так розповiдав старий аптекар Марчелло, котрий вiдлюдником жив за селом i знався на лiкувальних травах, а його, хоч i оминали, також сприймаючи за нечисть, проте слухали з довiрою.
Переказували, що один смiливий юнак таки зайшов до печери. Потiм вiн розповiдав про жахливi малюнки на кам'яних стiнах, кiстки та кров на вимощенiй сухим листям долiвцi. Невдовзi той хлопець помер: доводячи коханiй свою силу, крадучи орлинi яйця з гнiзда, вiн зiрвався зi скелi.
Тодi я не знала, що кожної занадто холодної та снiжної зими до села спускається пара вовкiв, аби загризти вiвцю чи теля i ласувати їхньою теплою кров'ю та нiжним, рощеним на духмяних травах, м'ясом. Не знала. Тому i не розумiла того остраху. Не вiдчувала, що й у появi моєї рiзноокої донечки вбачали вони бiду для свого вимираючого, не згiдного з цивiлiзацiєю, села.
Усе трапилося тодi, коли я, пробуджена пхиньканням Кiттi, побрела на бабину кухню запарити для малої кашку. Власного молока я вже давно не мала. Та це також тiшило, бо мене дратувало оте вiчне плямкання губами i нишпорення голодним поглядом по моїх грудях. Вони стали ще бiльшими, синя сiтка розтяжок в'їлась у шкiру ще глибше. Проте Кiттi нiщо не заважало цмулити молоко, ляпаючи рученятами по моїх видовжених сосках. А менi здавалося, що пiсля кожного годування груди все втрачають i втрачають свою, i так не iдеальну форму.
Тiєї ночi ми з Кевiном посварилися. Вiн також був ласий на мої видовженi соски. Пiсля лiкування, за словами медиків, моя вередлива пiхва вже два тижнi тому мала перестати завдавати менi клопоту.
Я майже заснула, сонно прислухаючись до власного прискореного серцебиття, котре переслiдувало всi мої спiльнi ночi з чоловiком. Незрозумiлий для мене кров'яний дзвiн гупав у грудях, провокуючи тривогу. I через те менi завжди снилися напiвжахи. Зазвичай, усе вiдбувалося у мiстах, про якi я мрiяла. Вони менi снились, а потiм марилось, нiби я прокидаюся, i немає нi Нью-Йорка, нi Брiсбена, а тiльки лiжко, Карпати i Кевiн, що притуляє до грудей iстеричну Кiттi.
Уранцi я прокидалась iз задавленим почуттям тривоги, з ненавистю у серцi вiдповiдала на ритуальний поцiлунок чоловiка, iз притлумленим роздратуванням пеленала малу злодiйку Кiттi, потай бажаючи, аби Кевiн помер тоді, одразу пiсля нашого знайомства. I аби нiколи не настав отой другий вечiр моєї дефлорацiї.
Коли телефонували мої самотнi карпатськi батьки, я пiдсвiдомо хотiла, аби i їх у мене не було. Тодi б стало легше боротися зi стереотипами. Я би попливла до америк та австралiй, працювала б стюардесою, i нiхто, нiхто i нiколи не вимагав би вiд мене реалiзацiї якоїсь життєвої програми, нiхто i нiколи не вчив би мене бути щасливою, втискаючи в рамки власного бачення щастя, руйнуючи мою особистiсть, ламаючи моє право на свободу.
Того вечора, коли я вже майже спала, рахуючи для швидшого засинання прискорений ритм мого серцебиття, Кевiн поклав свою блiдошкiру руку на мiй м'який бюст.
— Твої соски нiколи не набухають вiд пестощiв, — прохрипiв вiн голосом невдоволеного самця. — Тiльки вiд ротика Кiттi цi великi пипки починали стирчати. Я хочу пити тебе, наче доця. Хочу вiдчувати, як твої м'якi вишнi набухають пiд доторком моїх спраглих губ…