Непроїзними дорогами, грузнучи у снiгу, голосно гуркочучи ланцюгами на колесах, їхали ми до моєї кiнцевої мети. Чомусь вiдчувала, що саме там, бiля мiсця смертi мого чоловiка та дитини, я маю знайти i своє забуття.
Всього за п'ять годин їзди вiд Iнсбрука ошатнi європейськi будиночки, увiнчанi рiздвяними, купленими у супермаркетах цяцьками, перетворились на дерев'янi стайнi, що тулилися до кам'яних будинкiв iз глибоко i низько посадженими, мов очi у зека, вiкнами iз громiздкими ставнями. Я вже знала, що вхiд до корiвникiв та хиж часто був одним. На рiзьблених верандах висiли поодинокi, давно зiржавiлi вивiски гастгофiв, закликаючи вiдсутнiх туристiв до вiдпочинку на дворi-фермi.
Перехопивши мiй здивований та наляканий небажанням зустрiти когось iншого, крiм автохтонiв, погляд, водiй зауважив, що сюди давно вже пiсля кiлькох таємничих смертей та перiодичних зсувiв снiгу чи камiння нiхто не хоче їздити. Хiба що вряди-годи завiтають любителi екстриму та бездорiжних спускiв. Та й тi, через не вельми приязне ставлення мiсцевих жителiв, що впускають їх до своїх осель, нiби роблячи послугу, довго тут не затримуються. Єдиною, хто iнодi приймає туристiв, є баба Герлiнде, вiдома на всю округу повитуха та помiчниця контрабандистiв, котра, як подейкують люди, вбила власного чоловiка та негра-приблуду. Хоч сам водiй у смерть темношкiрого не вiрив, бо, казали, що полiцiя, котра розшукувала його за зґвалтування якоїсь панянки iз Лiнца, знайшла чоловiка мертвим десь в iталiйськiй частинi Альп.
Вiн, фермер, i сам сюди заїжджав тiльки тодi, коли жiнцi закортiло народжувати на сiнокосi, а найближчою порадницею у таких справах на той момент була Герлiнде. Його беззуба доня, що сидiла мiж нами, водила переляканими очицями любительки вечiрнiх бабусиних жахалок по тонких абрикосових стовбурах, прив'язаних вицвiлими ряндами до поодиноких дерев'яних хаток iз копицями. Складалося враження, нiби вони розiп'ятi, оцi дерева-кущi, що влiтку стоятимуть дбайливо обтягнутi сiткою, а тепер звисають гiлками- руками додолу. На деяких зимiвниках красувалися жовтобокi, завбільшки з людину, сплетенi iз качанiв кукурудзи, подекуди поїденi голодними птахами, хрести.
На початку села височiв (а його ж тут, пам'ятаю, не було тодi, шiсть рокiв тому) бiлий височезний хрест. Уже потiм дiзналася, що то пам'ять про сусiдку — вагiтну Хельгу, котра любила бавитися iз Катькою i померла пiд час лавини. Пiд хрестом, на тлi бiлого снiгу червонiли принесенi чоловiком розпачливо-штучнi квiти-спогади.
Настав стомлений i трошки млосний вечiр, коли наш трактор пригуркотiв до першої хижi. Iз вузького, ледь освiтленого вiкна на нас дивилося чиєсь дитинча. Вершечки шпилястих гiр були дрiбно посiченi лавинозахисними пасками. А на них перемигувалися червонi кулi, котрi попереджали випадковi гвинтокрили про небезпеку. Кулi — праця рук мого покiйного чоловiка. Дiстатися б до них, отих залiзних споруд, i штовхонути, мов довгий ряд домiно, аби вся ота снiгова маса рухнула, а за нею, знову, як п'ять рокiв тому, неочiкувано для всiх посунув важкий i твердий, мов земля над мерцем, снiг.
Я зовсiм не здивувалася, коли на почорнiлiй дерев'янiй лавицi, що притулилась до побiленої стiни, на тлi пiдозрiло притихлих гiр (так замовкають дiти, готуючись зробити шкоду) сидiв старий, як i шiсть рокiв тому, слiпий дiдо Гiорг у шкiряних штанях по колiна та вовняних високих шкарпетках. Будучи несповна розуму, виспiвував вiн свою пронизливу мелодiю тiрольських гiр, отi дзвiнкоголосi переливи, що їх зараз спiвають хiба у народних хорах. Вiн не мав другої руки, мабуть, снiг втяв її, подiбно до того, як крав вiд цих смiливих людей, що засiли на висотi двох iз половиною тисяч метрiв, певнiсть спокiйного життя. Я не знала, що сталося з мешканцями села пiсля лавини. Найпершим гвинтокрилом мене, як потерпiлу, що мала перелом ступнi та переохолоджене тiло, а до того ж була іноземкою, вивезли звiдси. Люди штовхалися, намагаючись зберегти свої життя. Хоча знаю: здебiльшого штовхалися тi, котрi рятували поранених, та матерi маленьких дiтей. Проте бiльшiсть гохобердорфцiв тiльки дивилися на нас печально, знаючи, що жодна лавина не зможе перебороти їхньої любовi до цього маленького, закритого вiд свiту села.
Пiдiйнявшись угору, я жахнулася. Настiльки зруйнованим виявилось миле високогiрне тiрольське поселення, мешканцi якого пiсля страхiтливих лавин минулих столiть завжди селилися тiльки в «зеленiй» зонi. Бачила, як чоловiки з довгими тонкими палицями у руках шукали засипаних снiгом. Навченi для такого дiла великi довгошерстi чорнi пси вiдкопували напiвмертвих. На шиї кожного телiпалась пляшечка мiцного шнапсу.
Посинiле тiло мого чоловiка обiцяли перевезти до Лондона, щойно розчистять триметровi снігові нашарування. Моє немовля так i не знайшли. Але шансiв, що воно вижило, не було жодних. У тi днi не дорахувалися ще кiлькох селян.
Я закам'янiло дивилася на хату без даху, в якiй я прожила два безрадiснi мiсяцi.
«Ти не жорстока, — зривалася лавина у моїй свiдомостi. — Ти просто не шукала свiту у собi. А тiльки себе — у свiтi». Проте зараз я вже знала: менi не було виправдання.
— Тут давно заборонили жити навiть у «зеленiй» зонi, — мовив тiролець. — Але старим людям, як завжди, важко покидати домiвки. Мати розповiдала, що цi хати вже кiлька разiв вiдбудовували пiсля лавин.
— А бабуся ще казала, — зашепелявила дiвчинка, — що то все через проклятих вiдьом та духiв убивць у печерi.
Батько тiльки добродушно посмiхнувся їй у вiдповiдь.
«Моя» ж бабуся, здавалося, давно чекала на мене. У її вiдбудованiй хатi панувала снiжно-холодна пустка. Колишнiй маленький гастгоф, приведений до порядку, вже не чекав на випадкових туристiв та заздрiсних односельчан. Навiщо? Аби повторити свою моторошну гру в поховання живцем?
На поясi, як завжди, у баби гримiли ключi. Я вiдчувала: глянувши на мене досвiдченим поглядом гебаме, повитухи зi стажем, стара зрозумiла i мiй бiль, i мою провину. Здавалося, вона знала, що я повернуся сюди, ще тодi, коли стiни її хати, побудованої у «зеленiй» зонi, не витримали снiгової атаки i впустили холодну смерть досередини, аби остудити мою ненависть до рiдних. Менi видавалося, що вона, Герлiнде, чекала на мене, бо її очi враз затягнуло плiвкою талого снiгу, i вiн, зблиснувши, мов кришталь, повiльно скотився щокою.
— Ключiв тобi вiд кiмнати не дам, — солодкувато прошамотiла голубоока скоцюрблена стара, i її обличчям, обрамленим товстою чорною хусткою, знову ковзнуло зовсiм не зрозумiле менi спiвчуття. — Закриватимешся хiба зсередини на гачок. Дивно, що лавина тодi зачепила хату. Ще мiй батько казав, що його дiд, вiд котрого я успадкувала цю землю, вибирав її для будiвництва за допомогою старого ворожбита. Багато йому тодi заплатив. От i залишилась я жити. Стара i самотня. Кому, крiм моєї худоби, я потрiбна? Але все минає, пройде час, i до мене повернеться донечка…
Тим часом ми йшли довгим i темним кородором, по обидва боки якого тягнулася вервечка зачинених дверей. Лише в самому кiнцi, крiзь невеличке вiконце, свiтив сiруватими кристалами його величнiсть снiг.
— Не люблю, коли зачиняють на ключ дверi, а надто, коли це роблять зневiренi, котрi повертаються… — тихо мовила баба таким голосом, що менi чомусь вiдразу стало лячно.
Моя кiмната була невеликою: старе дерев'яне лiжко, пожовтiле вiд часу дзеркало, шафа, i в самому кутку, неподалiк вiд малого камiна, що в ньому вже потрiскував вогонь, рiзьблена дитяча гойдалка на дугах-нiжках. Тi дуги були невеличкими, повнуватими, нiби нiжки дитини… Схожу гойдалку я бачила колись у дитинствi на запилюженому горищi своєї покiйної прабаби.