— Ні, ні, ні, тату, тільки не сердься!
Із молодшим не так. Йому смішно, коли чогось не можна, але він це робить, і ти сердишся. Оскільки ми з Оксаною — люди нового покоління, то в рамках взаємної психотерапії тільки між собою й пошепки кажемо, що «нинішнім дітям в організмі бракує люлєй». Наші діти не знають і не знатимуть, що означає «дістанеш по попі». Якось одна з бабусь, за загальноприйнятою методикою старшого покоління, трохи ляснула нашого старшого нижче від спини. Він просто спантеличився. Уважно вдивляється їй в обличчя, щоб зрозуміти вираз, і перепитує:
— Ти що, на мене сердита?
І сльози на очах просто через те, що на нього сердиті — бо що значив отой рух рукою, він гадки не має.
Про подібну різницю між поколіннями розповідала й письменниця Людмила Улицька. Син привів до неї онучку, Улицька за якусь провину пригрозила:
— Я сейчас тебя отшлепаю!
А син їй тихенько:
— Ма... Она не знает, что это такое.
Я не дурний і бачу, що й нині дітей б’ють. На майданчику хлопчик років шести чимось завинив, до нього підбігає злий батько — і хлопчик рефлекторно затуляє руками голову. Голову! І мені дуже шкода, що в Україні на практиці не існує соціальної служби, яку можна викликати для перевірки, що там відбувається в них удома. Чи нема закону, за яким такого дорослого можна й самого виховати аналогічним методом. Ми ж забороняємо своїм дітям бити себе. І водночас дехто досі вважає, що дорослим бити дітей можна. Що це — педагогіка! Я сам пам’ятаю, як у радянські часи вчительці молодших класів було дозволено давати потиличники чи шмагати лінійкою по пальцях за погано зроблений урок. Тепер штурхани чи биття по дупі — прерогатива винятково люблячих батьків. Нещодавно в ukr.net всіх обурило відео, на якому київська логопед дає семилітньому хлопчикові ляпаса, а коли дитина після цього намагається встати й вийти з кімнати — жінка не випускає. Зате в телепрограмі для батьків емігрантка чи то з України, чи то з Росії розповідає про Нову Зеландію:
— Здесь до такого доходит… Ребенку нельзя даже пощечину дать. Это извращение какое-то!
Биття дітей батьками у країнах, де це не заборонено законодавчо, — досі узаконене насильство щодо беззахисних. У цій книзі я намагаюсь уникати різких суджень і, зокрема, свідомо оминаю традиційні теми «мамосрачів» (щеплення, гомеопатія, час віддавання до садочка, підгузки, термін привчання до горщика, тривалість грудного вигодовування, ранній розвиток, альтернативна освіта і так далі). Але насильство щодо залежних від тебе людей — виняток. Це тема, про яку мовчати не можна. І тут річ не тільки в тому, наскільки боляче, у який спосіб та по якому місцю б’ють дітей. Фізичне покарання — приниження людської гідності. А дитина — це людина.
Перефразовуючи коміка Джорджа Карліна: знаю-знаю, є багато людей, які вважають биття дітей вихованням, а не насильством — well, f..ck them![5]
Є купа інших методів впливу, різних для кожної дитини та кожного віку.
На нашого старшого поки що прекрасно діє те, що Оксана називає позитивною мотивацією. Він любить, щоб його хвалили.
— Тату, я сьогодні чемний, правда?
— Так, ти молодець!
Біжить до іншої кімнати хвалитись Оксані:
— Мамо, я вже такий стаюся молодець!
— Браво, браво!
А молодший позитивних аргументів чи, навпаки, погроз позбавити прогулянки ще не розуміє — це попереду. Поки що його треба просто забирати від конфорок і комп’ютера й виставляти в іншу кімнату. Ти робиш це десятий і надцятий раз — а він поплаче, повернеться і знов реготатиме від того, як смішно не слухатись. Це дуже весело, коли я про це згадую. Та й у процесі буває весело. Просто виснажливо. Часом так набігаєшся туди-сюди, наносишся... Ти під кінець дня мішком на диван:
— Фух!
І осідаєш у напівлежачу позу. А синочок уже тут! Лізе на тебе, як рак-неборак на піч. Моститься сраченям тобі на грудях, ще й пристрибує для повноти відчуття. Під час процедури ти скоса зазираєш з-за його спини в книжку і здушеним, але від того не менш артистичним голосом примовляєш:
Бо ж, як любить повторювати моя мама, яка виростила чотирьох:
— А от коли діти засинають — тоді починається радість материнства.
Діти дуже різні бувають. Тож коли я чую, як хтось на підставі лише своїх, а то і своєї єдиної дитини намагається судити про інших — я саркастично фиркаю.
Як я докотився до декрету. Частина перша