Деякі легалісти переконували мене, що декретна відпустка — лише перші кілька тижнів після пологів, які надають породіллі. Що я «у відпустці з догляду за дитиною». Але ж Ми, Народ, говоримо про жінок, які роками сидять саме «в декреті». Тож і я — «в декреті».
Імовірно, дехто з читачів очікував, що моя історія буде на початку книжки, однак я зважив і вирішив, що місце їй у другій половині розповіді. Особистих історій — мільйони різних. Я б хотів, щоб ця слугувала ілюстрацією, а не домінувала над цілим текстом. І без того сплю й бачу, як абстрактний середньостатистичний чоловік або конкретний знайомий читає і скептично посміхається кутиком рота: «А, ну дик усе з ним ясно! У мене зовсім інша ситуація».
Ще за кілька років до першої вагітності Оксани я напівжартома казав майбутньому кумові:
— Я не проти сидіти з дітьми, а вона щоб заробляла.
Не відав я, про що говорив!
Коли Оксана завагітніла, ми теоретично домовилися, що перший рік із дитиною — з огляду на грудне вигодовування — сидить вона, а другий, до дитсадочка, — я. На практиці вийшло інакше.
Коли народився наш перший син, я працював удома: ставив на один сайт новини з десятої до шостої. Від прокидання малого й до десятої ранку вигулював його в переносці. Наприкінці робочого дня ставив новини наперед (краще не питайте, що це означає). Оксана брала сина надвір, а я по годині на день писав «Червону зону».
Траплялися накладки, траплялися сварки, але загалом ішло непогано. Я сидів поруч, Оксана завжди могла зі мною поговорити, я завжди міг на півгодини, часом і довше, відволіктись і допомогти. Вечорами брав малого, й Оксана навіть мала змогу по кілька годин на день працювати над своєю базою соціологічних даних, а часом писала за гонорари невеличкі науково-популярні статті.
Робота Оксани поступово розкочегарилась, але в декрет на другий рік, усупереч домовленості, я не пішов. Бо коли синові було місяців одинадцять, ми на три місяці, як я згадував у іншому контексті, поїхали до Відня: цілком несподівано я отримав короткостроковий перекладацький грант. Радість приїзду попервах затьмарилася фактом, що тепер я мусив ходити в офіс. Оксані було незвично важко. Звикла, звісно. Навіть працювала, поки малий спав удень. Після життя в німецькомовному середовищі, завдяки збоченому гумору батьків, старший син іще довго називав машини «швидкої допомоги» «баґен-баґен!» [Krankenwagen], а на метеликів кричав «тяпа-тяпа!», що мало позначати Schmetterling.
Ну а далі було просто ідеально! Місяць, аби не орендувати на короткий термін квартиру, ми перекантувалися в батьків без роботи, але не переймалися: уже знали, що на осінь я, так само зненацька, отримав міжнародну письменницьку стипендію.
Потім ми оселилися в маленькому містечку в Італії, де я почав писати «Понаїхали», і час поділили навпіл — я побіжно згадував цей ідилічний період. Півтори години я з малим, а Оксана працює. Тоді навпаки. Далі малий спить удень, і час є в обох. Після обіду знов півторагодинні зміни. Двоє батьків працюють удома, і всього одна спокійна дитина! Тю! Гори часу. Гімалаї! І ні в кого не зносить дах.
Я згадував, що старший син — фанат поїздів? У цьому маленькому італійському містечку ми вивчили розклад електричок і щоранку ходили на вокзал махати їм «па-па». Машиністи знали нас і гуділи, щойно бачили півторарічного малого. Ми з ним стали місцевою цікавинкою для пасажирів, які теж почали нас упізнавати й махали з вікон.
Але щоб подібний досконалий варіант розподілу обов’язків виявився можливим, потрібен був маленький нюансик: узагалі не перейматися через гроші. Нам вистачало моєї стипендії, а Оксанина зарплатня накопичувалася десь там, в Україні.
Того року ми об’їздили майже пів-Європи: за вихідні, тривалі вихідні, за тиждень офіційної відпустки й тиждень свідомого нехтування роботою. Подорожувати зі спокійною дитиною, та ще з однією, та ще й удвох, та ще впорядкованою Європою — дуже легко. Чудові поїзди, наш не менш чудовий «ланос» на прізвисько Ракєль, каучсерфінг, знайомі в різних містах. Наприклад, у Мадриді ми цілий тиждень жили в «тьоті Муйб’єн» — Алехандри, давньої подруги, яка бавилась у м’яча із нашим сином і, коли він ловив, примовляла:
— Muy bien! Muy bien![6]
А він повторював. Синові виповнилося півтора, і він на льоту схоплював фрази всіма мовами.
Під час таких подорожей траплялися й нервові дні, як-от поїздка до Генуї, коли син за тригодинну подорож так і не заснув, а місто виявилося переповненим машинами та непридатним для гуляння з візочком, тож ми пішли на дитячий майданчик і через дві години поїхали назад.