Остерігався, що в спину вистрілить хлопчиків плач. Боявся цього найбільше. Навіть легше було б, якби усмалили з бойового. Ну, якщо б тільки поранили… Аби лиш «козак» не заплакав. Аби лишився заспокоєним. Повторював про себе цю мантру всю дорогу. Заклинав усіма відомими способами. І таки спрацювало. Слава Господу! Шматочок казочки таким і лишився. Не розлетівся на мільйони вимушених пазлів. Які назад ніколи не складаються. Вимушеність узагалі до добра приводить рідко.
Нарешті подолав тих десятків із десять метрів – і випробування тишею закінчилося. Скинув із плечей кілька тонн, коли зупинився біля Ігоря, а позаду не лунали крики-плачі. Зупинився і – видихнув.
– Привіт! – дав «на щастя лапу» професор.
– Давно не бачилися, – відповів Марченко своєю «лапою».
Лисиця відчув силу. І зрадів. Тут, «на чужині», йому це ой як потрібно. Бо ж ніби – не сам. І поряд – надійне плече. Так здається. Але хай би так було й насправді.
– Незчувся, як ти й приїхав.
Професор явно радий зустрічі.
– Та без заторів, – прокоментував Ігор. – Аж дивно. Рідко так буває.
– Чудово.
– Поїхали! – кивнув на стального «мустанга» донкор.
– Куди? – поставив логічне запитання «Питайко».
– Для початку в місце одне затишне.
– А потім?
– А потім – розберемося.
– Сподіваюся, це не стрип-бар?
– Ні. Ще рано. Дівчата відсипаються. Накрутилися за ніч.
– Це точно. Накрутилися. А ти, я бачу, в темі.
– Так, робота ж така.
– Класна робота. І виправдати нею можна все.
– Не все. Є моменти.
– Уже пробував?
– Було.
– Веселий ти хлопець, пане Марченку.
Лисиця легенько штовхнув Ігоря в плече.
– У нас таких багато. Регіон веселий. От і люди веселі.
– Та я вже бачив. Хтось із Кречетом так повеселився… Гаразд. Поїхали.
Сіли. Донкор завів, і «лачетті» рушила, швидко віддаляючись від голубів, перехожих, замовклого хлопчика й Петровського райуправління.
Ігор вів упевнено. Але Богдан все одно відразу ж пристебнувся. Будь береженим – і Господь збереже тебе двічі.
Про обіцяне «трохи» Лисиця нагадувати не поспішав. Стратегію ставив на перше місце. Якщо не забував. І тоді це допомагало.
– У Кречета тесть – колій, – почав «інформувати» Ігор. – Ну, свиней коле. Досить давно вже.
– Ого! – вирвалось у Богдана. – Таки жінка, – покивав із залізною усмішкою. – Термінатор же говорив. Ось так, значить, усе? Хо-хо. Ніж тонкий. Рука поставлена. На «пацях» бідних натренувався, свинячий кілер. А потім і на людей перекинувся?.. Ну, на одного. Усе скочується до банальщини. «Убивство на побутовому ґрунті». Сумно.
– А ти хотів страшних таємниць, глибоко захованих відгадок і сили розуму від безстрашного столичного детектива?
– І трошки – від його помічника… – ображеним голосом повідомив Лисиця. – Чого ж тоді аж із Києва пхатися за тридев’ять земель? Щоб почути про тестя, який ненавидів зятя і професійним ударом відправив його за вічний горизонт? Через те, що свинí тату погане зробив? Ха-ха-ха. Дуже весело. Гумор по-донецьки.
– Тут не все так просто, – спокійно повів Марченко. – По-перше, тесть – колишній. Кречет же з дружиною два роки як не живе.
– Тим більше! – аж наче зрадів Богдан. – Залишилися обра́зи. Не поділили щось. От і вирішили розібратися. Поставити жирну крапку.
– Але колій би очі не зачепив.
– Чому це? – розвернувся до водія професор.
– Він же «професіонал», – спокійно міркував уголос донкор. – А вони очі не виколюють. Точний удар у серце – так. А очі ж нащо?
– Забобони, мабуть, – задумався Лисиця. – Щоб не залишився в очах образ убивці. Така побрехенька давно вже ходить з вуст в уста. Кожен у дитинстві чув про неї.
– Але навіть якщо все й так, навіщо йому так відкрито себе підставляти? – тримав свою лінію Марченко. – Усе ж просто. Такий удар одразу вкаже на нього. Він такий тупий, що не зміг вигадати щось оригінальніше? І не таке явне? Не вірю. Той, хто хоче вбити, придумає, як відвести від себе підозру.