Поки вона виправдовується, Рішар подає їй руку, щоб провести до її кімнати.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Закинути йому можна було тільки одне: носив забагато каблучок, на кожному пальці! Та все ж увечері він знімав їх усі і клав на нічний столик, як порядна людина...
Вони виходять.
Повертається Діана з Еліною і Родікою.
Румунки вбрані дуже ошатно — Родіка через це видається старшою, а Еліна ще привабливішою.
ДІАНА (голосно): Заходьте, прошу!
РОДІКА: О, мадам Поммере, це так люб’язно з вашого боку!
ДІАНА: Ну що ви, це ж такі дрібниці...
РОДІКА: Відколи ми в Парижі, то буваємо мало де.
Заходить Рішар.
РІШАР: Доброго вечора.
Румунки здригаються, мов дві весталки, збентежені появою чоловіка. Вони підводяться, ніяковіючи.
РОДІКА: Ви тут у родинному колі, а ми заважаємо...
ЕЛІНА: Нам ліпше піти...
РОДІКА: Не хочемо вам докучати...
Рішар уриває їхнє белькотіння:
РІШАР: Ви аж ніяк не докучаєте.
Він роздивляється Еліну. Ця юна врода зненацька заспокоює його. Він усміхається.
РІШАР: Вимагаю представити нас за всіма правилами!
ДІАНА: Рішаре, представляю тобі мадам Родіку Ніколеску та її доньку... (До Еліни.) Даруйте, як ваше ім’я?
ЕЛІНА: Еліна.
Рішар галантно цілує ручки дамам, але довше він схиляється над ручкою Еліни.
РІШАР: Мене звати Рішар Дарсі. Я друг Діани. Щирий приятель.
ДІАНА: Щирий приятель? Ти вперше так називаєш себе!
РІШАР (хмурніє): Хіба не так кажуть, коли двоє щиро спілкуються?
І це зауваження показує, що збентежений вродою Еліни Рішар прагне встановити відстань між собою і своєю колишньою коханою, продемонструвати свою свободу. Діана, хоч і сприймає це майже як удар кинджалом, удає, що згодна, і звертається до румунок:
ДІАНА: Про родинне коло не йдеться, адже Рішар мені ні чоловік, ні наречений!
РІШАР (до Еліни): Ви у Парижі проїздом?
ЕЛІНА: Ні, ми щойно сюди переїхали. Я вивчаю літературу в Сорбонні.
РІШАР: Кого досліджуєте зараз?
ЕЛІНА: Альфреда Мюссе.
РІШАР (не подумавши): Мюссе?! Дивний вибір...
ЕЛІНА: Чому?
РІШАР: Бо це застарілий автор.
ЕЛІНА: Автор старіє лише тоді, коли його не сприймає молодь.
РІШАР: Що спільного має Мюссе з сучасною молоддю — досвідченими матеріалістами, які ні у що не вірять?
ЕЛІНА: Він дає нам стимул, заохочує нас, утішає — адже він був таким, як і ми!
Рішар зворушений ідеалізмом і завзяттям дівчини. Він припиняє кпини і звертається до неї вже м’якше:
РІШАР: Невже? І чому ж він вас учить, скажіть на милість?
Вона червоніє.
ЕЛІНА: О ні, я не забиратиму у вас час!
РІШАР: Та ні, прошу, кажіть!
ЕЛІНА: Боюся, що я висловлю написане ним гірше за нього...
Родіка заохочує Еліну, вдаючи матір, яка пишається своєю донькою.
РОДІКА: Еліно, ану прочитай нам щось із Мюссе!
ЕЛІНА: Мамо, це ж смішно!
РОДІКА: Чому? Зовсім ні! Почитай!
ДІАНА: Ми з радістю послухаємо вас, Еліно. Знаєте, без вас Мюссе — це просто назва площі або бульвару.
РІШАР: Так, прошу, будь ласка!
Еліна вдає, ніби піддається тільки вмовлянням Рішара. Ніяковіючи, почервонівши, вона ніби присвячує цей текст йому.
ЕЛІНА: «Усі чоловіки — брехливі, перемінні, нещирі, велеречиві, пихаті й ліниві, зневажливі й хтиві; а всі жінки — зрадливі, чванливі, штучні, доскіпливі і порочні; весь світ — бездонний риштак, де вовтузяться різні почвари, скочуючись із гір гною; та є все ж у світі одна священна й висока правда — це союз двох недоладних, недосконалих істот. У коханні можна часто помилятися, ранитися, почуватися нещасливим; і все ж ми кохаємо, і коли опинимося край могили, зможемо озирнутися і сказати собі: я так страждав, я не раз оступався, однак я кохав. Жив саме я, а не штучна істота, витворена моїми пихою й нудьгою. Я — кохав!»
Рішар їсть Еліну очима — це так очевидно, що вона зрештою опускає очі.
Діана й Родіка, помітивши це, змовницьки перезираються.
Рішар підводиться, та миттю відчуває біль у спині. Жінки бачать гримасу болю, однак не насмілюються допомогти йому.
Тож він спирається на стіну і збирається з силами так, ніби нічого не сталося.
РІШАР: І цей текст заохочує вас, Еліно?
ЕЛІНА: Так.
РІШАР: До чого, якщо не секрет?
ЕЛІНА: До любові...
РІШАР (замріяно): О, до любові...