ЕЛІНА: Він був розчарований?
РОДІКА: Вельми!
ЕЛІНА: То й ліпше! (Пауза.) А ти не надто сувора була? Не відбила в нього охоту? Він же повернеться, правда?
РОДІКА: Напевно.
ЕЛІНА: То й ліпше.
Родіка скептично дивиться на Еліну.
РОДІКА: Еліно, слухай, закохуватися не варто!
ЕЛІНА (пихато): Хіба не про це мене попросили?
7. У Діани
Рішар і Діана, кожен на окремій канапі, читають поруч.
Рішар, не в змозі зосередитися на газеті, замріяно усміхається і дивиться вдалину.
Діана це зауважує.
ДІАНА: Що таке?
РІШАР: Нічого.
ДІАНА: Слухай, там, угорі, немає нічого, чому можна було б так мило всміхатися!.. Ти можеш пояснити, що такого кумедного є в моїй стелі?
РІШАР: Я просто замислився...
ДІАНА: І про що, цікаво?
РІШАР (виправляє її): Про кого!
ДІАНА (піддається): Про кого?
РІШАР: А ти як гадаєш?
Діана хмурніє й мовчить. Це забавляє Рішара. Він провокує її, наспівуючи ім’я тієї, про кого він мріє:
РІШАР: Еліна...
ДІАНА: Ах, Еліна!.. Знову Еліна... (Спантеличено.) Зізнаюся, що не знаю, яке зі слів обрати: «ще Еліна» чи «вже Еліна». Вважаю, що ти зовсім здурів!
РІШАР: Та невже? Хіба ти ніколи раніше не бачила закоханих?
ДІАНА: Закоханих в іншу? Ні.
Пауза. Між ними можна помітити жорстоку тонку гру, що полягає у дратуванні партнера і вивідуванні його істинних почуттів.
ДІАНА: То саме це й відбувається?
РІШАР: Я не знаю.
Він підводиться, та від болю на мить зупиняється, хапається за комод, аби не впасти.
ДІАНА: Досі болить спина?
РІШАР: І так, і ні. Залежно від дня.
Він мацає поясницю, глибоко вдихає і виструнчується.
Діана із розумінням посміхається. Рішар, прагнучи спекатися незручної теми, жартує:
РІШАР: Ми такі несправедливі з нашим нещасним тілом! Коли воно вправно працює, ми б хоч раз його похвалили! Помічаємо ж ми його, тільки коли занедужаємо, а сердимося на тіло тоді, коли йому болить.
Діана стривожено киває головою і веде далі стриманим тоном:
ДІАНА: Ти бачився з Еліною?
РІШАР: Її мати — ота зміюка — відмовляється від моїх подарунків і зачиняє переді мною двері!
ДІАНА: Що ж, не дивно — вона дуже горда.
РІШАР: Недоречна гордість!
ДІАНА (двозначно): А де гордість буде доречна? Ти знаєш такі місця? (Пауза.) То ти вже не бачишся з Еліною?
РІШАР (просяявши з радощів): Чому ж, бачуся!
ДІАНА: Невже?
РІШАР: Ми бачимося потай. Вона приходить до мене у парк. І ми разом гуляємо.
ДІАНА (дещо глузливо): Романтика...
РІШАР: Я відчуваю, що вона мене кохає! Або що вже готова покохати мене! Однак...
ДІАНА (безжально насолоджується кожним його словом): Однак усе це не йде далі звичайних прогулянок...
РІШАР (підтримує її жарт): ...і обміну віршами! Мюссе, Верлен, Бодлер — я більше не можу! (Підсовується до Діани.) Що мені робити, скажи?
ДІАНА (ошелешено): Я правильно зрозуміла: ти питаєш у мене пораду?
РІШАР: Діано, друг ти мені чи ні?
ДІАНА: Звісно ж, я друг...
РІШАР: Хіба не ти хотіла, щоб ми залишилися друзями?
ДІАНА: Що ж, ти хотів пораду? Дай їй спокій.
РІШАР: Чому?
Він підходить, розраховуючи на ревнощі, емоційну реакцію з її боку.
ДІАНА (відсувається): Еліна й Родіка — мої подруги. Саме тому я даю таку пораду.
РІШАР: Що, перепрошую?!
ДІАНА (твердіше й голосніше): Мені не хотілося б, аби Еліна погодилася на зв’язок з тобою. Я надто добре знаю тебе: Рішаре — кохання тебе з’їдає, ти здатен на великі звершення заради кохання, однак зазвичай робиш ниці вчинки.
Атмосфера напружується.
Рішар сідає обличчям до Діани і спантеличено дивиться на неї. Таке враження, ніби дуелянти готуються до поєдинку.
РІШАР: Стримання — таку ти пораду даєш?
ДІАНА: Стримання — саме таке я раджу!
РІШАР (глухо): Обережніше, Діано, ти надто швидко рухаєшся вбік монастиря: тепер ти вклоняєшся перед честю! Не забувай, що ти ще молода вродлива жінка, що попереду багато прекрасних років, упродовж яких можна зробити безліч дивовижних дурниць! Ти турбуєш мене. Справа у нашому розлученні?
ДІАНА: Хтозна!
РІШАР: Чи це таке змагання між нами? Кому вдасться швидше налагодити своє життя після розлучення? Хто стане тим невдячним, який швидко забуде, а хто буде вірним спогадам і не забуде ніколи? Хто з нас — ти чи я — стане невтішним вдівцем чи вдовою? Зрештою, хто із нас ліпший?