ДІАНА (байдуже): Дуже цікаво. Вам варто відкрити свою консультацію: дурнів так багато, що ви дуже скоро забагатієте.
РОДІКА (із запалом): Отже, Рішар не хворий! І він не помре!
Діана відходить на кілька кроків і роздивляється Родіку зацікавлено. Її вуста кривляться легкою посмішкою.
ДІАНА: Слухайте, Родіко: а ви сама часом не закохана?
РОДІКА: Перепрошую?
ДІАНА: Ви не закохана в Рішара? Вам так хочеться, щоб він не помирав! Таке враження, що саме згадування про його кінець ранить вас особисто...
Родіку це зауваження зачепило. Вона схоплюється, готова кинутися на Діану, мов фурія.
Лунає дзвінок у двері.
ДІАНА: Це він! Хутко! Вшивайтеся!
Родіка спочатку вагається, та все ж слухається Діану.
Діана показує їй, де вихід.
ДІАНА: Туди!
РОДІКА: Ви!..
ДІАНА: Тихо! І швидше.
Родіка виходить.
Діана набирає поважного вигляду і йде відчиняти Рішару.
Заходить похмурий Рішар — він змарнів, дивиться непорушно перед собою.
РІШАР (випереджаючи її ремарку): Знаю: вигляд у мене не дуже.
Він падає в крісло.
ДІАНА: Доброго вечора.
РІШАР (не дивлячись на неї): А й справді: доброго вечора!
Колись найгалантніший чоловік на світі, Рішар такий схвильований, що навіть забув про політес. Натомість він із люттю випльовує з себе:
РІШАР: Чорт би взяв усіх цих жінок!
ДІАНА: Що, знову Еліна?
РІШАР: Ні, тепер її матуся! Маніпулює донькою! Хоче, щоб я мало не в ноги кланявся їй.
ДІАНА: Боюся, цю дівулю ти отримаєш лише за тих умов, які будуть тобі не до вподоби.
РІШАР: Та я не в силах вирвати цю пристрасть зі свого серця.
Діана здригається. Нарешті вона розуміє, що Рішар справді закоханий у Еліну. Тим часом він б’є кулаком об стіну.
РІШАР (люто): А серце з себе вирвати я не можу!
ДІАНА: І що ти робитимеш?
РІШАР (похмуро): Часом у мене виникає бажання кинутися під поїзд чи бігти до знесили, поки витримає земля. А потім сили мене залишають, я відчуваю свою нікчемність, мозок мій сліпне, стаю геть дурним!
Кілька секунд він мовчить. Потім підводить голову, нарешті дивиться Діані в очі й шепоче, мов людина, яка потопає:
РІШАР: Ліпше зашлюбитись, аніж отак страждати. Одружуся з нею!
ДІАНА: Чекай! Це серйозне рішення, треба все добре обміркувати.
РІШАР: Що тут міркувати? Я не хочу бути ще нещаснішим, аніж тепер. Слухай, зроби мені послугу — я, власне, для цього й прийшов: навідайся до них, поговори з донькою, з матусею, розкажи їм про мій намір.
Він навіть і не підозрює, як болісно ранить Діану.
ДІАНА: Що?! Пропонувати їм шлюб маю я?!
РІШАР: Мене ж вони і на поріг не пустять.
ДІАНА: Викручуйся сам! Мені огидне те, що ти мені пропонуєш!
Рішар кидається до неї, обіймає, застосовує всю свою фізичну силу, аби здолати її опір.
РІШАР: Діано, якщо ти мене залишиш, то я пропав! Якщо не підеш туди першою, то я побіжу до них, висаджу двері, увірвуся всередину і в тому стані, в якому я нині, не знаю, що буде... (Із запалом.) Благаю тебе, Діано, заради нашої дружби!
ДІАНА: Гаразд.
Він сконфужено цілує їй руки.
ДІАНА (збентежено): Хіба я не янгол? Покажи мені іншу жінку, яка погодилася б на таке!
РІШАР: Дякую! Ти мій єдиний справжній друг! Коли ти підеш до них?
ДІАНА: Завтра.
РІШАР (ніжно випитуючи її): Завтра? Увечері? Чи удень?
ДІАНА (піддаючись): Гаразд, піду завтра вранці!
РІШАР: Дякую, Діано! Ти врятувала мені життя. Тепер я трохи посплю. Або принаймні спробую.
Він цілує її і виходить.
Діана стоїть, замислившись.
Через якусь мить заходить мадам Поммере, тримаючи в руках слуховий апарат, куди намагається вставити батарейки.
МАДАМ ПОММЕРЕ: То ти сама? А мені здалося, що я чула розмову!
Вона розчарована і легенько постукує по апарату.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Мій лікар каже, ніби я зовсім глуха, але насправді все навпаки: я чую те, чого не чують інші!
Діана ніяк не реагує.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Зрештою, таким був і старець Тіресій — сліпим ясновидцем. Певно, слід повісити на сходах табличку: «Мадам Тіресій, слухачка тиші, вловлювачка згаслих голосів, шукачка зниклих душ». Гарна ідея, еге ж? Це могло б вирішити мої фінансові проблеми...