РІШАР: Але чому? Чому?
ДІАНА: Бо я ненавиджу тебе!
Він із люттю встає. Здається, ніби він зараз ударить її.
Вони стоять одне проти одного, не відводячи поглядів, вона твердо дивиться йому в очі.
РІШАР: Я тебе ненавиджу теж.
ДІАНА: Овва!
Він ледве стримує бажання вдарити її, однак тримає себе в руках.
Напруження між ними нестерпне.
РІШАР: І мені не подобається ця ненависть.
ДІАНА: О, я також зневажаю себе за те, що так сильно ненавиджу тебе, однак не можу нічого вдіяти. Зрештою, я вже звикла.
РІШАР (з болем): Діано, яка ж ти негідниця!
ДІАНА: А хто мене такою зробив?
Вона кидається до дверей, потім зупиняється на сходах.
ДІАНА: Зненавидь мене! Будь ласка, ненавидь мене щонайдужче! Вітаємо в товаристві обманутих, любий Рішаре! О, я так тут на тебе чекала, місяцями ховаючись у тіні! І дуже рада приймати тебе нарешті тут! Сподіваюся, ти страждатимеш не менше за мене — а то і більше.
Вона виходить.
Рішар стоїть скам’янілий.
За якусь мить з’являється в льолі Еліна — легка, повна кохання, ніби сплетена з шовку.
ЕЛІНА: Рішаре... ти уже встав...
Він не відповідає.
Вона підходить до нього.
ЕЛІНА: Коханий, з ким ти розмовляв?
Вона тулиться до нього.
Хай як дивно, він їй це дозволяє.
Ба більше — бере її в обійми, пристрасно цілує у вуста. Довгий поцілунок. Сповнений пристрасті. Поцілунок, який своїм запалом вражає саму Еліну.
Після цього він м’яко відсторонюється від неї.
РІШАР: Ось так, востаннє.
Вона хоче повернутися до нього. Він ухиляється.
ЕЛІНА: Рішаре...
РІШАР (зломленим голосом): Ні, це кінець...
Він безладно кружляє кімнатою. Варто їй зробити крок назустріч, як він відступає, знаходячи новий шлях для відступу.
ЕЛІНА: Рішаре, що сталося?
Він понуро схиляє голову, не здатний щось відповісти.
ЕЛІНА: Я вже тобі не подобаюсь?
РІШАР (зі сльозами на очах): О ні, подобаєшся...
ЕЛІНА: Хіба ця ніч не була прекрасною?
РІШАР (ще дужче знічений): О, так...
Вона намагається обійняти його. А він тікає, ніби страшиться її.
ЕЛІНА: Та що я такого зробила?
РІШАР: Ти... я...
Він роззирається і завершує голосом, що тремтить.
РІШАР: Ідеш не ти — іду я.
ЕЛІНА: Рішаре...
РІШАР: Саме так. Ти залишиш собі цю квартиру. Мені вона ніколи не подобалася, однак після цієї ночі в мене є принаймні один приємний спогад звідси.
Він увесь тремтить. З очей струменять сльози. Він ніби дитина, з якою несправедливо вчинили: Рішар кохає Еліну й мусить покинути її.
РІШАР: Прощавай, Еліно. Папери про розлучення я тобі надішлю.
ЕЛІНА: Рішаре! Рішаре!
Коли вона кидається до нього, він зупиняє її і рукою, що ледве слухається його, вказує на документи, розкидані по підлозі.
Там вона бачить досьє, які принесла Діаною. Щоб зрозуміти, їй достатньо одного погляду.
Вона падає і волає:
ЕЛІНА: Ні!
14. У кімнаті Діани
Діана, скрутившись на ліжку, неуважно слухає музику.
Заходить її мати. Вона знервована, ніби її давно вже щось гризе.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Закінчилися кросворди!
Діана простягає їй кілька газет, що лежать біля ліжка.
ДІАНА: Тримай, я пам’ятаю про це.
Мадам Поммере бере газети, аж раптом із люттю жбурляє їх.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Годі з мене дурних кросвордів!
Діана помічає знервованість матері.
ДІАНА: Що сталося, мамо?
МАДАМ ПОММЕРЕ: Чому Рішар більше не навідується до нас?
ДІАНА: Я тобі сто разів вже казала: він уже два місяці в Африці.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Брешеш!
ДІАНА: Мамо!
МАДАМ ПОММЕРЕ: А я кажу — брешеш! Якби він вирушив у подорож, то прийшов би попрощатися зі мною!
ДІАНА: А він попросив мене повідомити тобі про це. Кажу тобі це усоте!
МАДАМ ПОММЕРЕ: Не вірю!
ДІАНА: Мамо!
МАДАМ ПОММЕРЕ: Не вірю!
ДІАНА (зворушено): Мамо, я забороняю тобі так казати!
МАДАМ ПОММЕРЕ: Я відчуваю, що з Рішаром щось сталося! Якесь нещастя. І ти це від мене приховуєш! Діано, скажи мені правду, благаю!
ДІАНА: Що ж, зрештою... (Трохи помовчавши.) Ми розійшлися.
МАДАМ ПОММЕРЕ: Розійшлися? Що ти зробила? Що ти йому сказала?!