РІШАР: Перепрошую?!
РОДІКА: Рак у вас є?
Рішар спантеличений.
РІШАР: Начебто ні.
Родіка, скориставшись щирим подивом Рішара, квапливо веде далі:
РОДІКА: Слухайте! Еліна погодилася на цю комедію лише коли мадам Поммере переконала нас у тому, що вам залишається жити кілька місяців. Еліна мала подарувати вам кілька тижнів щастя. І вона так старанно поставилася до цього, що закохалась у вас!
РІШАР: Це щось змінює?
РОДІКА: Усе!
РІШАР: Ні, нічого це не міняє. Вона брехуха!
РОДІКА: Але тоді це не мало жодного значення! Ви ж нібито мали померти. Нас у цьому переконала мадам Поммере. Саме через це ми не відчували за собою провини.
РІШАР: Навіщо ви це мені кажете? І чому це кажете ви, а не Еліна?
РОДІКА: Бо вона поклялася мовчати. Вважає, що ліпше ви будете зневажати її і далі, аніж дізнаєтеся про свою хворобу.
РІШАР: Але я не хворий!
РОДІКА: Ви впевнений?
РІШАР: Звісно!
РОДІКА: Я так і думала: ви здоровий.
РІШАР: Та ясна ж річ! (Раптом його осяває здогад.) Ну, принаймні, я так думаю... сподіваюся на це... бо я...
Він стривожено зупиняється і белькоче, мацаючи спину, яка досі болить.
РІШАР: Я не хворий. Принаймні... не аж так хворий...
РОДІКА: Саме це я і бачила: ви не помрете...
РІШАР: Я не... що?! Не помру?!
Тривога Рішара така заразлива, що Родіка вимушена повернутися назад.
РОДІКА: Хіба кілька місяців тому вас не оглядали?
РІШАР: Так, оглядали. Однак результати були негативні... раку не виявили.
РОДІКА: Чому ж тоді у вас болить спина?
РІШАР: Фантомні болі. Сколіоз, на який я страждаю ще з дитячих років. Нічого страшного.
РОДІКА (не переконана, але вдає, ніби він її переконав): Що ж, у такому випадку...
У Рішара раптом стається напад паніки.
РІШАР: Мені сказали б про це!
РОДІКА: Вони не зобов’язані.
РІШАР: Зобов’язані. Мені сказали б... Хтось обов’язково сказав би... Лікарі... Або Діана... Хіба можна про таке брехати?
РОДІКА (скептично): Та невже!
Рішар хапається за поперек.
РІШАР: Узагалі мені ліпше... (повторює це, намагаючись переконати себе) мені ліпше... я не хворий... мені ліпше...
Та насправді він аж спітнів від страху.
16. У парку
Еліна чекає, сидячи на лаві серед зеленого квітучого парку, що відлунює криками дітей.
З’являється Рішар. Еліна підводиться.
Зворушені зустріччю, вони ніяковіють, роздивляються одне одного, зберігаючи відстань.
РІШАР: Чим займаєшся?
ЕЛІНА: Працюю у хлібній крамниці.
Западає тиша.
Вона ледве наважується підняти на нього очі.
ЕЛІНА: А ти? Тебе начебто не було...
РІШАР: Так. Я щойно повернувся. Із Африки.
ЕЛІНА: З Африки? Знову Африка! Ти ще не стомився від цього?
РІШАР: Навпаки. Відпочив.
ЕЛІНА: Почуваєшся добре?
РІШАР: Фізично?
ЕЛІНА: Так, фізично.
РІШАР: Усе гаразд.
Еліна уважно слухає його.
ЕЛІНА: А як спина?
РІШАР: Еліно, ти мене розпитуєш, мов медсестра. Гадаєш, я справді хворий?
ЕЛІНА: Та ні... Вибач.
Рішар дивиться на неї майже зі вдячністю через цю брехню.
РІШАР: Ти здогадуєшся, чому я попросив про побачення?
ЕЛІНА (здригається): Ні.
РІШАР: Бо так і не почув пояснень від тебе.
Еліна ніяковіє.
РІШАР (ніжно): Які виправдання ти знаходиш собі? Бо я переконаний, що винною ти себе не вважаєш...
ЕЛІНА: Вважаю.
РІШАР: Ні, не вважаєш.
ЕЛІНА: Вважаю.
РІШАР: Людину так чудернацьки задумано, що вона легко перекладає тягар власних помилок на інших людей; або ж шукає порятунку в пом’якшувальних обставинах.
ЕЛІНА: Це не про мене.
РІШАР: Еліно, я хотів би почути, як ти сама собі розповідаєш нашу історію.
Вона дивиться на нього з тривогою і переляком.
ЕЛІНА: Так, як і ти!
РІШАР (з любов’ю): Знову обманюєш.
Вона переможено похиляє голову, не здатна щось заперечувати.
РІШАР: Ти сама як вважаєш — ти мені зрадила?
ЕЛІНА: Я була щира. Увесь цей час. Мусила була симулювати — але закохалась у тебе. І я хотіла, Рішаре, щоб ти був щасливий — усім серцем хотіла! Часом навіть я забувала, ким насправді була. (Обертається до нього.) Я знаю, я не мала на це права, моя помилка в тому, що я приховувала від тебе все це, та в усьому іншому я не обманювала тебе! Якби ти повірив мені...