— А з оцим... що робити? — сягнувши до кишені, він похапцем дістав намисто — і воно заструмувало, загорілося, мов жар, світячись ізсередини своїм власним огнем.
Вона похитала головою.
— Ти повинен оддати його тій, котра прийде після мене!
— Хто вона?..
— Така, як ти, сину... Вона прийде, і візьме сеє намисто, і воно її напутить, бо вона ще молода і лякається своєї сили. Сеє намисто ви передасте дітям, які у вас народяться, а ті своїм дітям, і так має бути завжди...
— Навіщо?
І перш ніж назавжди розчинитися у безвісті, вона промовила:
— Щоб рід наш не зійшов із круга світа і щоб народжувалися богатирі, скільки триватиме Україна...
ГЛОСАРІЙ. Ой на горі ой да на крем’яній золоторогий тур стоїть! Попід тою горою княже військо іде, яром-долиною неначе мак цвіте. Його мечі як огні горять, його комоні як змії грають, його стяги Коштрубовим свастям висявають. Як стало княже військо до тої гори під’їжджати, стало воно на тій горі сімсот душ полону вбивати, до того тура такими річами промовляти: «Батьку Торе, диве дев’ятирогий! Заволай же ж нам на побіду — ми вражих шереметів ідемо війною воювати, край Троянів, люд Дажбожий з чужої кормиги слобоняти». Ой як заволав Тор, ой як ревонув див да на тисячу городів! «Діти ж мої богатирськії — що поляне, що ковуї, що княжії вої! За славу ж свою молодецьку добре ви дбайте, в чистім полі вражих шереметів од лівого плеча заїжджайте, впень їх бийте-рубайте — щоб вони землю Троянову в полон не займали, люд український під ноги не топтали». Ой гримнуло ж військо, ой гримнуло ж княже да в щити спижем кутії! «Батьку Торе, диве дев’ятирогий! На те ми під хоругвами сповиті, в сідлах леліяні, вовчим м’ясом годовані — блиснемо ж мечами, як сонце у хмарі, вдаримо ж стрілами, як дощ із неба, будемо за край Троянів як один стояти, слави молодецької здобувати! Хоч їхнії головоньки знімемо, хоч свої складемо, — а землю вкраїнську добре кривлею поллємо...»
24 лютня — 12 жовтня 2002