Я став декламувати, вимахуючи руками і привертаючи увагу перехожих. Леляна слухала, і я бачив, що вона кидає на мене якісь дивні погляди. Коли я скінчив і полегшено звів подих, вона довго мовчала.
— Значить, я не помилилася в тобі... — нарешті сказала вона.
— Ти про що?
— Помовч! — перепинила вона мене. — А тепер я хочу спитати тебе ... ну, як би це сформулювати точніше...
— Про що ж? Я слухаю.
Вона знову скоса подивилася на мене.
Ти — свідомий українець?
— Як це розуміти?
— Ну... — вона трохи подумала, — ... ти ось пишеш вірші про Україну! А тобі відомо, що коїться на нашій землі зараз?
Я уважно подивився на неї згори.
— Далі?
— Тобі відомо, що десятки людей сидять у сибірських таборах за політичну діяльність? Що здійснюється цинічна цілеспрямована русифікація українського населення? Що наша мова й культура може реально зникнути вже через двадцять років?!
— Леляно... — прошепотів я, не вірячи своїм вухам.
— Ти — філолог-україніст! Але пройде небагато часу — і тебе можна буде назвати фахівцем з класичної філології, тому що українська мова стане мертвою! Ти бодай замислювався над цим?
— Та, — поволі сказав я, — бувало... А загалом, ти маєш слушність!
— Усі ви так говорите! А треба не балачками займатися... а щось робити, бо завтра може бути пізно! Боротися потрібно, розумієш?
— Проти кого?
— Проти цієї комуняцької наволочі, яка топче нашу землю! — Її очі аж потемніли од гніву. — Юру, не кнопки ж ми й не педалі...[4] щоб дозволити їм отак збиткуватися з усього, що святе для нас! Адже ми з тобою — майбутня духовна еліта... надія України, розумієш?
Я взяв її за руку й потяг до лави, котра стояла під каштанами.
— Сядь! — тихо звелів я. — І вислухай мене уважно, добре?
Зараз мені важко в це повірити, але тоді я розповів їй геть усе: і про свою зустріч із Чумаком, і про самвидав, і про те, яке страшне, шокове враження справила на мене праця Івана Дзюби, і про портфель із правозахисною літературою, який і досі був захований у лисячій норі... Така відвертість буває тільки між людьми, які допіру ступили на шлях дорослого життя й поняття не мають про ті методи, якими користуються спецслужби, щоб виявити ворогів режиму; така розмова може бути тільки між двома юними серцями, які ще не зачерствіли в плині жорстокого буття, що наповнить їх розчаруванням і гіркотою; таке трапляється тільки один-єдиний раз і більше ніколи не повторюється, бо за тої вовчої епохи щирість багатьом коштувала молодого віку і приносила довгі роки глухої чорної безвиходи... Коли я нарешті замовк, Леляна обхопила голову руками і кількоро хвиль сиділа, не в змозі промовити й слова.
— Я відчувала, — нарешті прошепотіла вона, — відчувала, що в тобі є щось таке! Ще тоді...
— Коли? — тихо запитав я.
— Ще тоді як ти глянув мені просто у вічі і сказав: «Мене зовуть...»
... поналивала вишняку й поставила пляшку на стіл.
— Пий, сину! Така наша доля: в одні двері зайшли, в другі вийдемо...
— ... а що за тими дверима, не знає ніхто! — понуро докинув він.
Баба перехилила чарку й посмакувала.
— Не думай про се, дитино! Поки живеться, то живи... от тільки боргів нікому не прощай... За діда щось прознав?
— Сливе й нічого! Був тут у нього в селі спільник... і наче він видав його на смерть!..
— Ума не приложу, хто б се міг бути... — подумавши, сказала баба Лепестина.
— Тепер уже не знайдеш!.. До кого ж тут іще можна піти ... га, бабо?
Вона покрутила головою.
— Нема вже нікого, сину, з тих людей... Активісти всі повимирали, а таких, як я оце, на пальцях можна полічити! Хіба що...
— Ну?
— А ти до Вовчиці піди! Вона, правда, теж ума стерялася й геть нічогісінько не тямить...
— Так вона ж умерла! — вигукнув Юр.
— Та хто це тобі таке сказав? Жива вона й здорова, мов коняка... ломом не уб’єш! Піди та й витягни з неї язика... ця людоїдка за мене ще старіша й добре той год пам’ятає!
— А де ж вона живе?..
— А там же, за річкою! Люде й те місце обходять десятою дорогою... кажуть, уночі там бродять душі тих дітей, котрих вона з’їла в голодовку! — Баба знову взяла пляшку. — Ну, давай іще по одній...
Юр підвівся й, хитнувшись, ухопився за стола.
— Ні, — посміхнувся він, — доста!.. Піду я.
— Упився, чи що?
— Немає часу! — Його знову повело, й він сперся од одвірок, щоб не впасти. — Просто немає часу, розумієте? Просто у кожного в житті приходить такий час, коли часу немає вже ні на що...
ГЛОСАРІЙ.... партійні фюрери факультету.
4
Слова з вірша Ліни Костенко «Заворожи мені, волхве», який на той час відомий був лише в самвидавчих списках —