Я не розколовся, думав Юр. Я не заговорив. Я не сказав їм ані однісінького слова, яке можна було б використати проти інших людей. Але ці людолови зробили мене зрадником, і тепер я не відмиюся від цього тавра до кінця свого життя... Навіть якби йому якимось дивом пощастило зустрітися з Леляною, — що він сказав би на своє виправдання? Що це була тонко розрахована провокація, котра мала на меті прикрити справжнього сексота? Що слідчий спланував усе наперед: вивів його з кабінету якраз тоді, коли її вели на допит, і дружньо поплескав його по плечу, щоб вона побачила це і зробила висновок, що він — провокатор? Він знав, з якою погордою, недовірою і насилу прихованою зневагою ставляться дисиденти до кожного, хто не був у політичних таборах; знав, що Леляна йому не повірить — хоча б тому що вона з гідністю витримала всі випробування, пройшла ізолятори, пересилки і політичну зону, а він, здоровий накачаний бичок, у цей час гуляв на свободі; знав, що вона згадує його з презирством та огидою, яку він побачив того дня у її очах, — і коли він уявляв собі усе це, то починав скреготіти зубами і лаятися від глибокої, чорної безвиходи... А заразом щось підказувало йому, що в усій цій історії він повівся не так, як слід було б поводитися порядній людині. Він довго мізкував над цим, але так і не зміг дійти якогось чіткого і прийнятного для себе висновку. Так чи йнак, а щось його підсвідомо гризло, і сумління підказувало, що з цієї ситуації він міг вийти не втративши свого доброго імени.
Пополудні він повертався додому. Вистрибнувши на остатній зупинці з вісімнадцятого тролейбуса, він підтяг замок своєї куртки і, згорбившись, почвалав до підземного переходу. Було холодно. Зближалися празники, і на кам’яницях у глибині майдану висіли портрети вождів. Згори видно було, як довготелеса фігура в дешевій синтетичній куртці незграбно чимчикує через майдан і раз по разу озирається назад, кумедно вивертаючи голову. Вона віддалялася, однак портрети не меншали, — витаючи у холодному сивому просторі, немов безплотні духи зла, вони знай зростали і зростали, аж в якийсь момент Юрові здалося, ніби вони затулили собою ввесь білий світ і відомий їм кожен його крок і кожнісінька думка, навіть іще й не висловлена. Він мерзлякувато повів плечима й підняв голову. На тому боці Хрещатика бовваніла велетенська скульптурна композиція. Це були камінні люди, які завмерли у рішучих позах, тримаючи напоготові рушниці та ножі. Над ними височів примружений татаркуватий чоловік, і на обличчі його застигла нещадна жорстока рішучість. Юр вилаявся і сплюнув. Зупинившись біля парапету, він дістав пачку «Паміру» й, запаливши, знову глянув на тих ідолів. Повіяв холодний вітер, і хмари в небі потроху розходилися. Під арками головної пошти стояли люди. Вулицею Жовтневої революції спускався кортеж чорних авт, супроводжуваний машинами автоінспекції. Юр заплющив очі — й тоді його свідомість здійснила якийсь аномальний стрибок, незбагненний містичний хід, і він...
... побачив: на майдані розвертається танк. Траки його масивних гусениць натужно скрегочуть, зминаючи й розорюючи асфальт. Ось він спинився, й тільки потворний зелений хобот іще пливе в повітрі, немов би винюхуючи здобич. Він опускається нижче й завмирає. А-ахї — колеться холодний сивий простір. Смердить вибухівкою і розтрощеним кременем. Скульптурну композицію неначе яликом злизало. Розривний снаряд розметав пам’ятник у радіусі ста метрів. Камінна голова ідола валяється посеред Хрещатика, втупившись у небо невидющими очима. З жерла гармати хукає хмаркою жовтого диму. З бічних вулиць починають виїжджати плямисті бетеери. Меткі постаті в зелених комбезах плигають із броні й розбігаються навсебіч. Це молоді треновані бійці з емблемою тризуба на рукаві. Над Хрещатиком тягне їдким чадом солярки. Десь на горі в районі ЦК чутно короткі автоматні черги. Потім видно, як вулицею Жовтневої революції біжать до Хрещатика якісь люди. Їх дуже багато, усі вони в краватках і ділових костюмах. Це ті, що заправляють цією фашистською партією, сидячи в кабінетах на Орджонікідзе, ті, що поставили на коліна цілий народ, ті, кому вирок може бути лише один, — смерть! Їх женуть ударами прикладів; обличчя їхні в крові, час від часу б’ють короткі злі постріли — це пристрілюють тих, котрі біжать не дуже хутке чи відстають... А на майдані вже стоять автомобільні крани. Із їхніх стріл звисають зашморги, і виконавці вироків хапливо допалюють цигарки, перш ніж накинути петлю на шию першим своїм жертвам. Трохи далі на Хрещатику нагинають верхівки двох каштанів. Ці дерева призначаються для головного партійного фюрера, який...
8
Автор цього вірша Микола Удовиченко. Текст наводиться за копією з рукописної збірки «Терновий вінець» — прим. автора.