Поміркувавши над цим, Роланд кивнув.
— А ще він розмовляв з собакою. Це виглядало так, наче він віддавав собаці… накази? Вказівки давав? — Вона з сумнівом глянула на нього. — Могло таке бути?
Роланд думав, що могло. Жінку Джейк міг лише просити. Що ж до Юка… принаймні це пояснювало, чому шалапут не лишився біля могили, хоч як йому цього могло хотітися.
Якийсь час вони їхали мовчки. Дорога вливалася в трасу, на якій було значно більше легкових машин і вантажівок, що з великою швидкістю мчали багатьма смугами. Біля пропускного пункту жінці довелося зупинити машину і заплатити за в’їзд. Плату брав робот, у якого замість руки був кошик. Роланд подумав, що зараз засне, проте, коли заплющив очі, побачив обличчя Джейка. Потім Едді, з непотрібною пов’язкою на лобі. «Якщо я бачу їх, щойно заплющивши очі, — подумав він, — якими ж тоді будуть мої сни?»
Він розплющив повіки й спостерігав, як Айрін повела машину вниз рівним пандусом і влилася в потік транспорту. Він нахилився й подивився у небо через вікно на своєму боці. Хмари, los ángeles, пливли в той самий бік, куди прямували вони. Поки що їх вів Шлях Променя.
— Містере? Роланде?
Айрін здалося, що він спить з розплющеними очима. Але він повернувся до неї у сидінні пасажира, тримаючи руки на колінах, здорова рука прикривала скалічену, приховувала її. Вона подумала, що в житті не бачила людини, яка б настільки недоречно виглядала в «мерседесі». Чи взагалі в автомобілі. А ще подумала, що ніколи не бачила людини, яка мала б настільки змучений вигляд.
Але він ще не до кінця вичерпав свої сили. Думаю, до цього ще далеко, хоч він, може, вважає інакше.
— Тварина… Юк?
— Юк, так.
Почувши своє ім’я, пухнастик підвів голову, але не повторив його, хоч іще вчора зробив би це обов’язково.
— Це собака? Ні, воно не собака, не зовсім собака, правда ж?
— Він, а не воно. Так, він не собака.
Айрін Тасенбаум розтулила було рота, та так і закрила. Це було нелегко, бо мовчати в товаристві вона не звикла. До того ж поряд із нею був чоловік, який приваблював її, попри його величезне горе і виснаження (а може, до певної міри саме завдяки їм). Хлопчик перед смертю попросив її відвезти цього чоловіка в Нью-Йорк і там поводити його по тих місцях, куди йому треба потрапити. Він сказав, що про Нью-Йорк його друг знає ще менше, ніж про гроші, і Айрін не сумнівалась, що так воно і є. Але також вона вважала цього чоловіка небезпечним. Їй хотілося запитати й про інші речі, але що, як він дасть відповіді? Вона розуміла: що менше вона знатиме, то більші в неї шанси, коли він піде, безболісно повернутися до того життя, яким вона жила, поки не настала за чверть четверта нинішнього дня. Влитися, як вливаються в автостраду з бічної дороги. Так буде найкраще для неї.
Вона ввімкнула радіо і знайшла станцію, що транслювала «Дивовижну благодать».[71] А за якийсь час знову кинувши погляд на свого дивного супутника, побачила, що він дивиться на небо, яке стрімко темніло, й плаче. А потім випадково глянула вниз і побачила щось набагато дивніше, щось таке, що зворушило її до глибини душі, чого з нею не траплялося вже п’ятнадцять років, відколи в неї стався викидень після першої і єдиної спроби завагітніти.
Тварина, не-собака, той Юк… він теж плакав.
Перетнувши кордон штату Массачусетс, вона з’їхала з 95-ї та зупинилась біля діри під назвою «Мотель „Морський бриз“», де зняла їм два сусідні номери. Вона якось не подумала прихопити з дому окуляри для водіння, ті, які називала «окулярами імені мушачої сраки» («У цих окулярах я навіть у мухи сраку роздивитись можу»). Та й у будь-якому разі їй не подобалось вести машину вночі. З окулярами імені мушачої сраки чи без них, а водіння вночі діяло їй на нерви і могла розгулятись мігрень. З мігренню вона вийде з ладу і нічим не зможе допомогти своїм супутникам, а її імітрекс тихо-мирно лежав собі в аптечці в Іст-Стоунгемі.
— До того ж, — пояснила вона Роландові, — якщо та корпорація «Тет», яку ти шукаєш, розташовується у бізнес-центрі, то до понеділка нічого й мріяти потрапити всередину.
Швидше за все, вона помилялася. Перед таким чоловіком, як цей, завжди відчинялись двері, якщо він цього хотів. Ніхто б не зміг його втримати. Напевно, ще й тому він так приваблював до себе певний тип жінок.
Хай там як, а проти зупинки в мотелі він не заперечував. Ні, вечеряти з нею він іти відмовився, тож вона знайшла найближчий фаст-фуд («Смажені кури по-кентуккійськи»), де їжу давали з собою, і принесла пізню вечерю в мотель. Вони поїли в номері у Роланда. Юку Айрін теж поставила тарілку, хоч її про це й не просили. Той охайно взяв шматочок курки в лапи і відправив його до рота, потім пішов у ванну кімнату і влігся перед ванною, зробивши вигляд, що спить.
— Чому це місце назвали «Морським бризом»? — запитав Роланд. На відміну від Юка, він з’їв усього потроху, але без найменших ознак задоволення. Їв так, наче виконував роботу. — Океаном тут не пахне.
— Може, й запахло б, якби вітер віяв у правильному напрямку і з силою урагану, — сказала вона. — Ми називаємо це художньою вигадкою, Роланде.
Він кивнув, демонструючи неочікуване (як на її думку) розуміння.
— Красива брехня, — констатував.
— Так, напевно.
Вона ввімкнула телевізор, щоб хоч якось відвернути його від сумних думок, і була шокована його реакцією (хоча й намагалась потім себе переконати, що її це здивувало). Коли він їй сказав, що не може цього бачити, вона розгубилась, не знаючи, як це розцінювати. Першою думкою було: то непряма інтелектуальна критика самого телебачення. Потім вона вирішила, що так він висловлює (теж у завуальованій манері) свою скорботу, свій стан жалоби. Аж поки він не сказав, що голоси чує, так, але бачить лише лінії, від яких у нього сльозяться очі, Айрін не збагнула, що він казав правду в буквальному значенні: він не бачив картинок на екрані. Ні повтору «Розанни», ні рекламного ролика тренажера «Аб-Флекс», ні ведучого місцевих новин. Вона ще подивилась сюжет про Стівена Кінга (його перевезли гелікоптером до центральної лікарні штату Мен у Льюїстоні, де вечірня операція начебто врятувала йому праву ногу — стан стабільний, попереду ще декілька операцій, шлях до одужання буде непростий і непевний) та вимкнула телевізор.
Вона прибрала сміття (після «Кентуккійських курей» його завжди було страх як багато), невпевнено побажала Роланду на добраніч (він відповів, але таким відсутнім тоном, що їй стало дуже сумно) і пішла в свій номер. Там годину переглядала старий фільм, у якому Юл Бриннер грав робота-ковбоя, що з’їхав з глузду, потім вимкнула його і пішла у ванну почистити зуби. І вже там зрозуміла, що забула — ну звісно, рибонько! — зубну щітку. Обійшлася, наскільки це було можливо, чищенням за допомогою пальця і лягла в ліжко в трусиках та ліфчику (сорочки теж не було). Годину пролежала без сну, перш ніж зрозуміти, що прислухається до звуків з-за тонкої, як картон, перегородки, і особливо до одного звуку: чи не прогримить револьвер, який він завбачливо зняв з себе перед тим, як іти в мотель, чи не пролунає один гучний постріл, який означав би, що він у найбільш безпосередній спосіб поклав край своїй скорботі.
Коли тиша за стіною стала нестерпною, Айрін підвелася, знову натягнула на себе одяг і вийшла надвір подивитись на зорі. І побачила там Роланда, який сидів на бордюрі, а поряд з ним примостився не-собака. Айрін хотіла було спитати, як це він нечутно вийшов з номера (стіни в мотелі такі тонкі, а вона так дослухалася), але не спитала. Натомість поцікавилась, що він тут робить, і раптом зрозуміла, що не була готова ні до його відповіді, ні до того, яким відкритим і беззахисним буде його обличчя, коли він до неї повернеться. Вона все очікувала, що в ньому заговорить цивілізованість і він зробить реверанс у бік люб’язностей, але цього не сталось. Його відвертість жахала.
— Я боюся спати, — сказав він. — Я боюся, що до мене прийдуть мої мертві друзі і що, уздрівши їх, я помру.
Вона пильно подивилась на нього. Світло, що падало з її номера, змішувалося з жахливим бездушним гелловінським світінням ліхтарів на автостоянці. Її серце билося так сильно, що від його биття здригалися груди. Та коли вона заговорила, її голос звучав досить спокійно:
71
Християнський гімн, написаний англійським поетом і священиком Джоном Ньютоном (1725–1807) і опублікований 1779 р. Одна з найвідоміших пісень в англомовному світі.