Тоді вона поїсть.
Їм потрібен був шлях для відступу. Це вона зрозуміла, щойно пальці намацали дно бляшанки. За десять хвилин, зуживши три смолоскипи, Сюзанна підготувалася сказати стрільцю зупинитися, коли — якщо — будуть проходити через наступне велике звалище кісток. Вони могли розкласти велике багаття з ганчірок і кісток, а коли воно як слід розгориться, помчати геть, наче за ними женуться чорти. А коли — і якщо — почують, що тварюка перелізла через багаття і знову їх наздоганяє, Роланд зможе полегшити собі тягар і прискоритись, покинувши її. У цьому вона керувалася не самопожертвою, а банальною логікою — навіщо монструозній багатоніжці пожирати їх обох, якщо цього можна уникнути? І здаватися їй просто так Сюзанна не збиралася. Принаймні живою. У неї був Роландів револьвер, і вона ним скористається. П’ять куль у сей Багатоніжку, а якщо це її не зупинить, то остання куля для самої Сюзанни.
Та перш ніж вона встигла щось сказати, Роланд видушив із себе три слова, які зупинили її власний потік слів.
— Світло, — задихаючись, промовив він. — Там, попереду.
Вона повернула шию, але спочатку не побачила нічого — напевно, через сяйво смолоскипа, який тримала перед собою. Та потім помітила: слабке біле світіння.
— Знову світильники? — спитала вона. — Відрізок, на якому вони ще горять?
— Може. Навряд.
Минуло п’ять хвилин, і Сюзанна збагнула, що в світлі свого останнього смолоскипа бачить підлогу і стіни. Підлогу вкривав тонкий шар пилу й камінців, які могло лише нанести вітром. Сюзанна скинула руки над головою (в одній руці палала кістка, загорнута у футболку) і тріумфально закричала. Їхній переслідувач відповів криком. У цьому воланні злилися воєдино лють і розчарування, від якого Сюзанні полегшало на душі, хоч по шкірі й продер мороз.
— Бувай, золотко! — закричала вона. — Прощавай, недоноску банькатий!
Потворисько знову заволало й кинулося вперед. За одну мить Сюзаннин погляд вихопив його з темряви повністю: величезна кругла брила (яку язик не повернувся б назвати обличчям попри роззявлений рот), сегментоване тіло, слизьке від виділень з подряпин від шарпання об шорсткі стіни, чотири відростки, схожі на руки, по два з кожного боку. І кожен закінчувався клешнею, що клацала в повітрі. Сюзанна пронизливо закричала і тицьнула в нього смолоскипом. Тварюка з оглушливим вереском сахнулася.
— Хіба мама тебе не вчила, що тварин дражнити не можна? — запитав Роланд таким тоном, що вона не знала, сміється він з неї чи говорить серйозно.
За п’ять хвилин по тому вони вийшли з тунелю назовні.
Розділ II
НА БЕДЛЕНДС-АВЕНЮ[78]
Вийшли через напівзруйновану арку біля квонсетського ангара, що за формою нагадував експериментальну станцію «Дуга-16». Дах цієї маленької будівлі вкривала іржа. Перед входом нерівним кільцем було розкидано купи кісток. Скелі навколо почорніли й подекуди були пощерблені. Один валун завбільшки з котедж, у якому мешкали Руйначі, розколовся навпіл, і всередині іскрилися вкраплення мінералів. Повітря було холодне, до Сюзанни й Роланда долинало тривожне виття вітру, але його стримували навколишні скелі. З німою вдячністю вони підвели обличчя до пронизливо-синього неба.
— Тут, мабуть, була якась битва? — запитала Сюзанна.
— Так, напевно. Велика, давно. — Судячи з голосу, Роланд геть видихався.
На землі перед напівпрочиненими дверима квонсетського ангара лежала лицевим боком униз якась табличка. Сюзанна наполягла, щоб стрілець спустив її на землю і вона могла її перевернути й прочитати. Роланд виконав прохання і сів, привалившись спиною до скелі й дивлячись на замок Дискордія, що був тепер позаду. Дві вежі здіймалися в синяву небес, одна була ще ціла, друга — зі зруйнованою верхівкою. Роланд зосередився на тому, щоб вирівняти дихання. Земля, на якій він сидів, була дуже холодна, і він уже розумів, що йти через Погані Землі їм буде непросто.
Тим часом Сюзанна підняла табличку. Тримаючи її в одній руці, стерла другою налиплий бруд століть. І від прочитаного в неї все похололо всередині:
А внизу червоніло Око Короля, що вирячалося просто на неї.
У головній залі квонсета не було нічого, крім розкиданого обладнання і декількох скелетів, що всі вже геть порозпадалися. Втім, у прилеглій коморі Сюзанна знайшла дещо приємне: полиці й полиці консервованих харчів (більше, ніж вони могли взяти з собою) та запаси «Стерно». (Вона подумала, що Роланд більше не глузуватиме з ідеї взяти з собою консервоване паливо, і не помилилася). Просто так, задля проформи, поткнула носа до задніх дверей комори, не очікуючи щось там знайти, крім хіба що кількох скелетів. І скелет справді був. Проте винагородою за цікавість виявився візок для собачої запряжки, у якому це скупчення кісток і спочивало: схожий на той, у якому вона сиділа в галереї на стіні замку, коли балакала з Мією. Тільки цей був менший і значно краще зберігся. Колеса на ньому були не дерев’яні, а металеві, вкриті тонкими оболонками якого синтетичного матеріалу. По боках стирчали ручки, і Сюзанна зрозуміла, що це насправді не собачий візок, а щось на зразок рикші.
Готуйся тягти мене на собі, білопикий.
Цілком типова для Детти думка, проте, несподівано для самої себе, Сюзанна розсміялася.
— Що такого смішного ти там знайшла? — гукнув Роланд.
— Побачиш, — вигукнула вона у відповідь, силкуючись не допустити Деттиних ноток принаймні в голос. Але це їй не дуже добре вдалося. — Скоро побачиш, авжеж.
Ззаду до рикші кріпився моторчик, але Сюзанна з Роландом одразу помітили, що не запускали його вже цілу вічність. У коморі Роланд знайшов декілька інструментів, а серед них і розвідний ключ. Він застиг у розімкнутому положенні, проте кілька крапель мастила (з вельми знайомої Сюзанні червоно-чорної каністри «3 в 1») повернули його до життя. За допомогою ключа Роланд відкрутив мотор і поклав його на бік. Поки він працював, а Сюзанна, як сказав би тато Моз, активно роззиралася навколо, Юк сидів за сорок кроків від арки, через яку вони вийшли, — пильнував, чи не з’явиться істота, яка переслідувала їх у темряві.
— П’ятнадцять фунтів, не більше, — сказав Роланд, витираючи руки об джинси і дивлячись на мотор, що лежав на підлозі, — але я впевнений, що на той час, коли цей візок нам буде вже не потрібен, я буду радий, що цього баласту здихався.
— Коли підемо? — запитала вона.
— Коли завантажимо в цей «ридван» стільки консервів, скільки я зможу везти, — він важко зітхнув. Його бліде обличчя заросло щетиною. Під очима лежали темні кола, а від кутиків рота до лінії щелепи пролягли нові зморшки. Він був худий, як очеретина.
— Роланде, так не можна! Не так швидко! Ти виснажений!
Він махнув у бік Юка, котрий так терпляче сидів, і на темне провалля за сорок кроків від нього.
— Ти хочеш бути так близько до тієї печери, коли настане темрява?
— Ми можемо розкласти багаття…
— Там можуть водитися друзі, які вогню не бояться. У шахті те страхопудало не хотіло нами ділитися, бо не вважало за потрібне. Але воно може й передумати, а надто тепер, коли хоче помститися.
— Така істота не може мислити. Точно не може. — Повірити в це надворі, у денному світлі, було набагато легше. Проте Сюзанна знала, що, коли тіні стануть рости і згущуватися, вона може й змінити думку.
— Я думаю, ми такого ризику собі дозволити не можемо, — сказав Роланд.
Дуже неохоче, але Сюзанна з ним погодилася.