Від жаху Сюзанна мимоволі скрикнула. Юк блискавкою скочив на ноги й зайняв перед нею оборонну позу — розставив коротенькі лапи й похилив голову.
— Все нормально, — заспокоїла вона шалапута, проте голос зрадницьки тремтів. — Я просто… не очікувала.
Плетений кошик, у якому, здавалося, лежали найрозмаїтіші смажені смаколики, насправді був повен людських кінцівок, що розкладалися — то таки була «довга свинина», і в жахливому стані (хоч жахливою була й сама її сутність). Плоть синьо-чорного кольору кишіла хробаками.
А в другому кошику лежав не одяг. З нього Файмало висипав блискучий клубок напівздохлих змій. Їхні очі-намистини потьмяніли, роздвоєні язики безсило висувалися й ховалися. Декілька змій уже перестали ворушитися.
— Якби ви притисли їх до своєї шкіри, вони б ожили, — у голосі Файмало бринів жаль.
— Невже ти справді сподівався, що так і станеться? — спитав Роланд.
— Не сподівався, — визнав старий. Стомлено зітхнувши, він сів на мості. Одна змія спробувала заповзти йому на коліна, і він її скинув неуважним і разом з тим нетерплячим жестом. — Але в мене був наказ, тож…
Сюзанна нажахано і заразом зацікавлено роздивлялася трупи інших двох. Фімало та Ф’юмало, що перетворилися на парочку звичайних собі старих, розкладалися надприродно швидко: пергаментна шкіра на очах облягала кістки, і з неї сочилися тонкі цівки гною. Ось уже очні яблука Фімало випнулися так, що стали схожі на два перископи, і на якусь мить труп набув такого вигляду, наче в нього шок. Довкола двох тіл звивалося декілька змій. Решта полізли в кошик з червивими кінцівками, шукаючи на дні купи тепліших місць. Під час розкладу виділялося тепло, Сюзанна подумала, що й сама не встояла б перед спокусою порозкошувати ним, поки була така змога. Тобто не встояла б, якби була змією.
— Ви вб’єте мене? — повторив питання Файмало.
— Ні, — відповів йому Роланд, — бо ти ще не виконав свого обов’язку. Невдовзі сюди прийде інший.
Файмало підвів погляд, і в його хворих старечих очах промайнула іскра цікавості.
— Твій син?
— Не лише мій, а й твого хазяїна. Ти перекажеш йому від мене кілька слів під час вашої бесіди?
— Якщо буду живий, то так.
— Скажи йому, що я старий і хитрий, а він молодий. Скажи йому, якщо він облишить нас, то ще трохи проживе, плекаючи свої мрії про помсту… хоча що я йому заподіяв, щоб заслужити помсту, я не знаю. А ще скажи: якщо він піде за нами, я вб’ю його, як збираюся вбити його Червоного Батька.
— Чи то ти слухаєш і не чуєш, чи то чуєш, але не віриш, — сказав Файмало. Тепер, коли його хитрощі викрили (нічого настільки гламурного, як уффій, там і близько не було, подумала Сюзанна; лише рекламник пенсійного віку з півночі штату Нью-Йорк), він здавався невимовно втомленим. — Не можна вбити істоту, яка вже вбила сама себе. І до Темної вежі ти зайти не зможеш, бо туди веде лише один вхід, і над ним вивищується балкон, де сидить ув’язнений Лос’. А зброї в нього предостатньо. Самі лише сничі розшукають вас і потнуть на шматки ще до того, як вийдете на середину трояндового поля.
— Це наша турбота, — відрубав Роланд, і Сюзанна подумала, що нечасто правдивіші слова зривалися з його вуст: особисто вона вже почала турбуватися. — Що ж до тебе: перекажеш моє послання Мордредові, коли побачиш його?
Файмало показав жестом, що згоден.
Роланд похитав головою.
— Не махай на мене рукою, старий, — словами кажи.
— Я передам твоє послання, — сказав Файмало і додав: — Якщо я його побачу і ми побесідуємо.
— Побачиш. Прощавайте, сер. — Роланд хотів було розвернутися, але Сюзанна взяла його за руку, і він повернувся.
— Поклянися, що всі твої слова були правдиві, — наказала вона бридкому старигану, що сидів на бруківці мосту під холодними поглядами ворон, які вже повернулися і розсідалися на своїх місцях. Вона гадки не мала, що хоче з’ясувати чи довести своїм питанням. Якщо зараз цей чоловік збреше, хіба вона це зрозуміє? Напевно, ні. Та все одно вона наполягала. — Поклянися ім’ям свого батька і його лицем.
Старий виставив праву руку долонею вперед, і Сюзанна побачила, що навіть на ній кривавили відкриті виразки.
— Клянуся іменем Ендрю Джона Корнвела, з Тіоґа-Спрінгс, штат Нью-Йорк. І його лицем також. Володар цього замку справді збожеволів і справді розбив чаклунські кристали, що потрапили колись йому до рук. Він справді примусив слуг прийняти отруту і справді дивився, як вони конали. — Він махнув рукою, якою давав клятву, на кошик відрізаних рук-ніг. — Як думаєте, де я їх набрав, леді Галко? В магазині «Органи — це ми»?[88]
Сюзанна не зрозуміла іронії й просто мовчала.
— Він справді подався до Темної вежі. Він як собака на сіні в тій старій оповідці — сам не гам і другому не дам. Я навіть не брехав вам про те, що було в кошиках. Просто показав їхній вміст, а решту вже додумали ви самі. — Цинічна радість, що проглядала в його усмішці, змусила Сюзанну замислитись над тим, чи не нагадати старому, що Роланд розкусив цей трюк. Але вона вирішила, що не варто.
— Лише в одному я вам відверто збрехав, — закінчив колишній Остін Корнвел. — Що він наказав зітнути мені голову.
— Сюзанно, ти задоволена? — спитав Роланд.
— Так. — Хоча насправді задоволення вона не відчувала. — Ходімо.
— Тоді залазь у Таксі Хо Фат, тільки не повертайся до нього спиною, бо він підступний.
— А то я не знаю, — сказала Сюзанна і вибралася на рикшу.
— Довгих днів і приємних ночей, — сидячи серед напівздохлих змій, побажав їм колишній сей Корнвел. — Хай береже вас Людина-Ісус, вас і ваших рідних. Зичу, щоб ви схаменулися, поки ще не пізно, і трималися якнайдалі від Темної вежі!
Вони повернулися до перехрестя, на якому звернули зі Шляху Променя до палацу Багряного Короля, і там Роланд зупинився на кілька хвилин перепочити. Легкий вітер ворушив патріотичні прапори на будинках. Сюзанна побачила, що вони всі вже старі й вицвілі. Фотографії Ніксона, Лоджа, Кеннеді й Джонсона спотворювали графіті, теж старезні. Увесь напускний шик — у тому його дефектному варіанті, на який здобувся Багряний Король, — розвіявся.
«Маски геть, маски геть, — втомлено подумала вона. — Свято було чудове, але воно скінчилося… і тепер над усім панує Червона Смерть».
Вона торкнулася прищика біля губи й подивилася на кінчик пальця, бо очікувала побачити кров чи гній (або і те, й те разом), але палець був чистий.
— І в що з почутого ти повірив? — спитала Сюзанна у стрільця.
— В принципі, в усе, — відповів Роланд.
— Отже, він там. На Вежі.
— Але не всередині. Він у полоні з зовнішнього боку. — Він усміхнувся. — Є велика різниця.
— Справді? І що ти з ним зробиш?
— Не знаю.
— Думаєш, якщо він заволодіє твоїми револьверами, то зможе потрапити всередину Вежі й піднятися нагору?
— Так, — відповів, не зволікаючи.
— І як ти плануєш цьому зарадити?
— Не дам йому заволодіти жодним з них, — сказав Роланд таким тоном, наче виголошував очевидну істину. Сюзанна подумала, що так воно і було. Вона весь час забувала, як, чорт забирай, буквально він усе сприймав. Усе без винятку.
— Ти ще хотів заманити Мордреда в замок, як у пастку.
— Так, — кивнув Роланд. — Але зважаючи на те, що ми там знайшли… і що нам розповіли… мені здається, краще рушати далі. Це простіше. Поглянь.
Він витяг годинника і клацнув кришкою. Обоє подивилися, як секундна стрілка самотньо біжить у своєму циферблаті. Та чи так само швидко, як і раніше? Цього Сюзанна не могла сказати напевне, але їй здавалося, що її біг уже вповільнився. Вона подивилась на Роланда, питально здійнявши брови.
— Майже весь час ця стрілка не бреше, — сказав стрілець. — Але тепер дещо змінилося. Я думаю, на кожному шостому-сьомому оберті вона губить щонайменше секунду. За цілий день набіжить десь три-шість хвилин.
— Це не дуже багато.
— Не дуже, — погодився Роланд, ховаючи годинника, — але це вже початок. Нехай Мордред робить, що хоче. Темна вежа лежить одразу за Білими Землями, і я маю намір до неї дійти.