— У мене на дупі вискочив чиряк, — сказав Джо. — Шість чи сім років тому це було. Отоді ми з Ліппі й послали к бісовій матері всі спроби йти далі. Саме тоді я й знайшов це містечко, воно називалося Вестрінг, а потім мене знайшов Заїка Білл. Він трохи знався на медицині й вирізав мені чиряка на дупі.
Роланд запитав, чи Джо бачив на власні очі, як проїжджав Багряний Король, ця божевільна істота на своєму останньому шляху до Темної вежі. Джо відповів, що не бачив, проте півроку тому знялася страшна хуртовина («сніг аж вирував»), така сильна, що загнала його в льох. Поки він там сидів, світло згасло — мабуть, відмовив генератор. Джо зіщулився в темряві, й зненацька у нього з’явилося дивне відчуття: поблизу якась жахлива істота, й вона могла будь-якої миті торкнутися його розуму й простежити за його думками, де Джо переховувався.
— Знаєте, чим я тоді почувався? — запитав він у Роланда й Сюзанни.
Обоє похитали головами. Юк теж похитав, досконало їх імітуючи.
— Закускою, — сказав Джо. — Потенційною закускою.
«Ця частина його розповіді правдива, — подумала Сюзанна. — Може, він змінив якісь деталі, проте в сутності це правда». Просто думка про те, що Багряний Король міг подорожувати у своїй власній рухомій хуртовині, видалася їй страхітливо переконливою.
— І що ж ти зробив? — спитав Роланд.
— Заснув, — відповів Джо. — Такий у мене талант з дитинства, як і вміння пародіювати. Хоча на своїх концертах я знаменитостей не копіював, бо в глухомані такі штуки не мають успіху. Звісно, якщо ти не Річ Літл.[93] Дивно, але правда. Я можу заснути буквально за командою. Тоді, у погребі, я так і зробив. А коли прокинувся, світло знову горіло і… «не-знаю-що-то-було» зникло. Авжеж, я знаю, хто такий Багряний Король, а й досі часом зустрічаю людей, здебільшого таких блукальців, як-от ви, і вони про нього розповідають. Зазвичай складають пальці від лихого ока й спльовують між них. Думаєте, то був він? Ви думаєте, Багряний Король проминав провулок Дивака дорогою до Вежі? — І не встигли вони відповісти, як Джо сказав: — Що ж, а чом би й ні? Тауер-роуд — це головна дорога. Вона веде аж до самої Вежі.
«Ти знаєш, що то був він, — подумала Сюзанна. — Що за гру ти з нами ведеш, Джо?»
Слабкий плач-крик, породжений точно не вітром, прозвучав знову. Проте Сюзанна вже не думала, що то Мордред. Їй здалося, що плач долинає з льоху, в якому Джо переховувався від Багряного Короля… принаймні так він їм сказав. А зараз хто був там, унизу? Та людина ховалася, як колись Джо, чи була в полоні?
— Але жилося мені непогано, — розповідав Джо. — Зовсім не так, як я сподівався жити, але з цього приводу в мене є свої міркування: ті, хто проживає життя так, як сподівалися, кінчають тим, що ковтають снодійне чи вставляють дуло пістолета собі до рота і натискають на гачок.
Роланд, либонь, не встигав за розповіддю, бо сказав:
— Ти був придворним блазнем, а гості в тих заїздах — твоїм двором.
Джо всміхнувся, демонструючи повен рот білих зубів. Сюзанна насупилась. А чи бачила вона раніше його зуби? Вони багато сміялися, вона просто мусила їх бачити, але згадати не могла. Безперечно, ротом він не шамкав, як ті старенькі, в кого більшості зубів уже нема (такі люди часто зверталися до її батька, переважно з приводу протезування). Якби довелося замислитись над цим раніше, вона б сказала, що якісь зуби в нього ще лишились, але здебільшого самі пеньки, і…
І що з тобою таке, дівчинко? Ну, прибрехав він, але ж не могли в нього вирости нові зуби, відколи ви сіли вечеряти! У тебе просто розгулялася уява.
Справді? Що ж, можливо. І, може, там у підвалі ніхто не плаче, а просто вітер стогне під дахом будинку.
— Я б послухав твої жарти й оповідки, — сказав Роланд. — З тих, що ти розповідав у дорозі, як ти не від того.
Сюзанна пильно на нього подивилася, шукаючи в стрільцевому проханні прихованого мотиву, але йому, здавалося, справді було цікаво. Ще перед тим, як Роланд побачив фото Темної вежі, пришпилене до стіни вітальні (його погляд раз у раз повертався до нього, поки Джо розповідав свою історію), ним оволодів якийсь лихоманковий добрий гумор, хоч на нього це було геть не схоже. Складалося таке враження, що він захворів, балансує на межі марення.
Джо Коллінз наче здивувався, почувши прохання стрільця, але помітно було, що воно справило йому приємність.
— Боже милий, — сплеснув руками він, — та ж я не виступав тисячу років… а зважаючи на те, як тут розтягується час, може, якраз тисяча їх і минула. Навіть не знаю, з чого почати.
— А ви спробуйте, — запропонувала Сюзанна, сама себе здивувавши.
Джо на хвилю замислився, потім підвівся, змітаючи з сорочки кілька крихт. Прошкутильгав на середину кімнати без ціпка — той лишився стояти, притулений до крісла. Юк дивився на нього: вуха нашорошені, усмішка до вух, — неначе наперед смакуючи забаву. Якусь мить Джо вагався. Потім глибоко вдихнув, видихнув і всміхнувся публіці.
— Пообіцяйте, що не закидаєте мене гнилими томатами, якщо провалюсь. Не забувайте, що я вже давно не виступав.
— Не закидаємо, ви ж нас обігріли й нагодували. Ніколи в житті, — пообіцяла Сюзанна.
А Роланд, який усе розумів буквально, додав:
— Та й томатів у нас нема.
— Гаразд, гаразд. Хоча в коморі є консервовані… Але я цього не казав!
Сюзанна всміхнулася. Роланд теж.
Підбадьорений, Джо почав:
— Добре, повернімося до того чарівного місця, яке зветься «Джанго», у тому чарівному місці, яке деякі люди називають помилкою-на-озері. Іншими словами, Клівленд, штат Огайо. Другий виступ. Той, який я так і не закінчив, але я був на підйомі, повірте на слово… Зачекайте, одну секундочку…
Він заплющив очі. Здавалося, збирався з думками. А коли знову розплющив очі, то наче на десять років помолодшав. Трансформація була дивовижна. А коли заговорив, то не лише говірка в нього стала американською — він сам став схожий на американця. Сюзанна не могла пояснити це відчуття словами, але інтуїтивно розуміла, що це правда: ось він, Джо Коллінз, зроблений у США.
— Леді й джентльмени, раді вітати вас у «Джанґо», я Джо Коллінз, а ви ні.
Роланд пирхнув, а Сюзанна всміхнулася, більше з ввічливості, бо жарт був доволі бородатий.
— Менеджер просив нагадати, що цього вечора ви за один бакс отримуєте два пива. Зрозуміло? Добре. Бо їм аби виручка, а в мене шкурний інтерес. Що більше ви п’єте, то смішніші ставатимуть мої жарти.
Сюзанна всміхнулася ширше. У комедіях був свій ритм, навіть вона це розуміла, хоча сама не змогла б витримати й п’яти хвилин на сцені перед шумною публікою в нічному клубі, навіть якби на карту було поставлено її життя. Ритм був, і після непевного початку Джо потроху намацував свій ритм. Його очі були наполовину прикриті повіками, наче перед ним ряхтіло різнобарв’я світла над сценою (таке схоже на кольори Чародійської веселки, зрозуміла Сюзанна), і вдихав він дим п’ятдесяти сигарет, які повільно жевріли. Одна рука стискає хромовану підставку мікрофона, друга вільна для жестів. Джо Коллінз виступає у «Джанґо» у вечір п’ятниці…
Ні, тільки не в п’ятницю. Він же сказав, що на вихідні й кінець тижня нічні клуби запрошували до себе рок-гурти.
. — Але не зважайте на всі ці балачки про помилку-на-озері, Клівленд — гарне місто, — провадив Джо. Він уже набирав обертів («розпатякався», сказав би Едді). — Мої батьки родом з Клівленда, та коли їм обом стукнуло по сімдесят, вони переїхали у Флориду. Їм не хотілося, але хто їх там слухав — такий закон. Отак! — Джо постукав себе по голові кісточками пальців і схрестив очі на переніссі. Роланд знову пирхнув, хоч і не мав ані найменшої гадки про те, де та Флорида (чи навіть що воно таке). Сюзанна заусміхалася ще ширше.
— Флорида — збіса гарний штат, — вів далі Джо. — Збіса. Домівка для молодят і майже покійників. Мій дід, царство йому небесне, переїхав на пенсію до Флориди. Я теж хочу померти уві сні, як дідуньо Фред. А не з вереском, як пасажири машини, за кермом якої він сидів.