Выбрать главу

(Невже це моє маленьке дитятко? Якщо ти так кажеш, то хай так і буде!)

серед розмаїття лиць на стіні. Спотворене личко, наче перший ковток повітря, уже забруднений смертю, немовляті був не до смаку. От-от воно проголосить свою думку про нове середовище гучним вереском, що розляжеться в покоях Стівена й Ґабріели, і друзі та слуги, котрі його почують, полегшено заусміхаються. (Лише Мартен Бродклоук сердито насупить брови.) Породілля розродилася живим немовлям, скажімо Ґанові й усім богам спасибі. Рід Ельда продовжено, а отже, ще жевріла іскорка надії, що руйнування світу можна зупинити.

З тієї зали Роланд вийшов з іще сильнішим відчуттям дежа-вю. Не менш потужним було відчуття, що він потрапив до тіла самого Ґана.

Він повернув до сходів і продовжив своє сходження.

Чотири

Ще дев’ятнадцять сходинок привели його до другого майданчика й другої зали — круглої. Тут на підлозі було розкидано шматки тканини. У Роланда навіть жодних питань не виникло: він знав, що то були пелюшки, подерті на клапті одним капосним непроханим гостем, котрий опісля вийшов на балкон глянути на трояндове поле й опинився у неволі. Він був безмежно хитрим, сповненим підступної мудрості створінням… але врешті-решт навіть він послизнувся, за що віднині розплачуватиметься довіку.

Якщо він хотів лише одним оком глянути на троянди, то навіщо брав із собою на балкон боєприпаси?

«Бо то були його єдині ґунна в заплічному мішку», — прошепотіло одне з облич, викарбуваних у вигині стіни. Обличчя Мордреда. У ньому Роланд не побачив ані краплини ненависті, лише одинокий смуток покинутої дитини. Те обличчя було самотнє, як гудок паротяга безмісячної ночі. У Мордреда не було затискача для пупка, коли він прийшов у цей світ, була лише мати, яку він з’їв на свій перший обід. Жодного затискача, ніколи в житті, бо Мордред ніколи не належав до Ґанового тету. Ні, тільки не він.

«Мій Червоний Батько ніколи б не прийшов беззбройний, — шепотів кам’яний хлопчик. — Адже він виїхав за межі свого замку. Він був божевільний, але не настільки, щоб не мати зброї».

З цієї зали повіяло тальком, яким посипала його мама, коли він лежав голенький на рушнику, щойно після купелі, й грався зі своїми нововідкритими іграшками. Тальком вона посипала його шкіру від подразнень, а пестячи його, наспівувала: «Голубочку милий мій, ягідки неси хутчій».

Але й цей запах щез так само швидко, як і з’явився.

Наступаючи на шмаття від пелюшок, Роланд підійшов до віконця й визирнув на балкон. Відокремлені від тіла очі вчули стрільця й ривком розвернулися, щоб подивитися на нього. Їхній погляд був просякнутий отрутою від люті й утрати.

Роланде, виходь! Виходь, битимемося сам на сам! Відкрито й чесно! Око за око, отак-от!

— Навряд, — сказав Роланд, — бо в мене ще є робота. Маю ще одну невеличку справу, навіть зараз.

То були останні слова, що їх він промовив до Багряного Короля. Божевільний ще верещав йому щось у думках навздогін, але Роланд не озирався. Попереду, дорогою нагору, в нього було ще багато сходинок і багато зал, щоб їх оглянути.

П’ять

На третьому майданчику Роланд зазирнув у двері й побачив вельветове вбрання, яке, поза всіляким сумнівом, носив, коли йому був лише рочок. Серед облич на стіні він упізнав свого батька, тільки молодого. Згодом його обличчя стало жорстоким — події й обов’язки наклали на нього свій відбиток. Але не тут. Тут у Стівена Дескейна був мрійливий погляд, наче він дивився на щось безмежно дороге його серцю. Тут Роланд відчув солодкі й міцні пахощі батькового мила для гоління. Примарний голос прошепотів: «Дивися, Ґабі, поглянь-но! Він усміхається! Всміхається мені! І в нього виріс новий зубчик!»

На підлозі четвертої зали лежав нашийник його першого пса. Рінг-А-Левіо — так його звали. А скорочено — Рінго. Він здох, коли Роланду пішов четвертий рік, що, власне, було навіть на краще. Трирічному хлопчикові ще дозволялося плакати за втраченим улюбленцем, навіть хлопчикові, у чиїх венах текла кров Ельда. Тут до ніздрів колишнього стрільця долинув ще один аромат, чудовий, проте назви йому не було, бо то були пахощі сонця Повної Землі, що їх він вдихав, занурившись обличчям у шубку Рінго.

Десь на дві дюжини поверхів вище Зали Рінго на підлозі було розкидано хлібні крихти й лежав жмут пір’я, що колись належало соколу на ймення Давид — не домашнім улюбленцем він був, але певно, що другом. Перша з численних Роландових жертв у ім’я Вежі. На стіні Роланд побачив Давида, викарбуваного в польоті. Його міцні крила розпростерлися над зібранням придворних Ґілеаду (і чаклун Мартен посідав серед них не останнє місце). А ліворуч, біля дверей, що вели на балкон, ще одну фігурку Давида було вирізьблено на камені. Тут уже він склав крила і впав на Корта, наче сліпа куля, не помічаючи здійнятої палиці.

Давні часи.

Давні часи й давні злочини.

Неподалік від Корта виднілося лице повії, з якою хлопчик розважався тієї ночі. У Залі Давида пахло її парфумами, дешевими й солодкими. Вдихаючи їх, стрілець згадав, як торкався завитків на шльондриному лобку, і вражено збагнув, що пам’ятає, про що подумав тоді, ковзаючи пальцями у слизьку жадану щілину: про те, як мама витягала його з дитячої купелі й торкалася його руками.

Відчувши, як твердне пеніс, Роланд перестрашено втік з тієї зали.

Шість

Червінь сонця більше не освітлювала йому шлях нагору. Лишилося тільки потойбічне синє світіння вікон (живих скляних очей, що роздивлялися беззбройного непроханого гостя). Троянди Кан’-Ка Но Рей згорнулися до ранку наступного дня. Якась частка Роландового єства ніяк не могла повірити, що він таки дійшов, що одну по одній подолав усі перепони на своєму шляху, ні на йоту від нього не відступаючи. «Я наче той робот давніх людей, — подумав він. — Або виконаю завдання, або вб’юся, намагаючись його виконати».

Але інша його частка не відчувала ні найменшого подиву. Ця частка снила про те, про що, напевно, снили й Промені, і ця темна частина єства знову подумала про ріг, який випав з пальців Катберта, того Катберта, котрий прийняв смерть сміючись. І про ріг, що міг досі лежати там, де впав, — на кам’янистому схилі Єрихонського пагорба.

Ну звісно, я бачив ці кімнати раніше! Зрештою, вони оповідають історію мого життя.

Саме так і було. Поверх за поверхом, історія за історією (не кажучи вже про смерть за смертю) зали детально описували життя й похід Роланда з Ґілеаду. І в кожній жила власна неповторність, згадка про аромат. Не раз на один рік припадало більше однієї зали, але щонайменше одна зала на рік була завжди. Після тридцять восьмої зали (а це дев’ятнадцять помножити на два, хай вам буде зрозуміло) йому розхотілося бачити наступні. Та зала містила в собі згорілий стовп, до якого прив’язали Сюзен Дельґадо. Всередину він не заходив, але на обличчя, що було на стіні, подивився. Принаймні цей обов’язок перед нею він мав виконати. «Роланде, я кохаю тебе!» — закричала Сюзен Дельгадо, і він розумів, що то правда, бо лише кохання робило її риси впізнаваними. Але кохання не врятувало її від загибелі у вогні.

«Це місце смерті, — подумав він. — І не лише ця зала. Всі вони. На кожному поверсі».

«Так, стрільцю, — прошепотів голос Вежі. — Та лише тому, що до цього призвело твоє життя».

Після тридцять восьмого поверху Роланд став підійматися швидше.

Сім

Знадвору висота Темної вежі, як здавалося Роланду, приблизно дорівнювала шестистам футам. Але, зазирнувши до сотої зали, а відтак і двохсотої, він упевнився, що здолав уже шість разів по шістсот футів. Невдовзі він підніметься на висоту, що її друзі Роланда з американської сторони називали милею. Стількох поверхів просто бути не могло — жодна Вежа не могла тягтися аж на милю вгору! — та все одно він підіймався і підіймався, вже майже біг сходами вгору, але втоми не відчував. Одного разу йому сяйнула думка, що до верхівки йому не дістатися, що Темна вежа нескінченно тягнеться вгору в просторі, так само, як вічна вона в часі. Та, мить над цим поміркувавши, він відкинув острах, бо Вежа оповідала його життя, а воно, хоч і довге було, та аж ніяк не вічне. Як мало воно початок (ознаменований кедровим затискачем і шматочком блакитної шовкової стрічечки), так і матиме свій кінець.