І Господи, яким же шляхом він приходить до усвідомлення! Насамперед його «неприборканий талант» (як його іноді називають жовтушні науково-популярні журнали) становить справжню фізичну загрозу, якщо обставини складаються. Чи не складаються.
В Огайо, 1935 року, цей хист робить Теда Бротіґена вбивцею.
Він не сумнівається, що декому це слово видалося б занадто суворим, та в цьому випадку, звісно, спасибі велике, але суддею може бути лише він сам. Місто Ейкрон, сині літні сутінки, на одному боці Стоссі-авеню дітлахи бавляться бляшанкою у футбол, а на іншому — в стікбол, [59] а Бротіґен стоїть на розі в легкому літньому костюмі, стоїть біля стовпа з нанесеною на нього білою смужкою, яка означає, що тут зупиняється автобус. За спиною в нього покинута цукерня, на шибі однієї вітрини видніє орел — емблема НАВ, [60] а на іншій, забіленій, — напис «ВОНЕ ВБЕВАЮТЬ ПРОСТИХ ЛЮДЕЙ». Тед просто стоїть, тримаючи свого старого потертого портфеля з кордовської шкіри і коричневий пакет, у якому лежить свиняча відбивна на вечерю, він купив її в м’ясній крамниці містера Дейла. Аж раптом ззаду на нього хтось налітає, і Тед врізається в телефонний стовп з білою смужкою на ньому. Першим приймає удар його ніс. Кістка ламається, в усі боки летять бризки крові. Далі він відчуває, як зуби врізаються в м’яку тканину губ, і зненацька рот наповнюється чимось солоним, на смак як нагрітий томатний сік. У поперек йому щось вдаряє, і чутно звук, з яким рветься тканина. Удар такої сили, що штани злітають з нього до половини заду і висять, перекручені, яку клоуна, і Тед бачить хлопця у футболці й габардинових штанях, лиснючих на дупі, який біжить по Стоссі-авеню до дітей, що грають у стікбол, і та річ, що тріпоче в нього в правій руці, як шкіряний коричневий язик, та річ — гаманець Теда Бротіґена. Господи, його пограбували й забрали гаманець!
Фіолетові сутінки літнього вечора згущуються до повної темряви, потім знову світлішають і знову поглиблюються. То його очі, вони роблять той фокус, який майже двадцять років тому так приголомшив другого лікаря, але Тед майже не помічає цього. Всю його увагу прикуто до чоловіка, який тікає, до сучого сина, який вкрав у нього гаманця й побіжно попсував йому лице. Ще ніколи в житті він не був такий лютий, ніколи. І хоча думка, яку він відправляє вслід утікачеві, невинна, більше схожа на м’який докір
(слухай приятелю чого ж ти не попросив я б дав тобі долар а може навіть і два)
…та її вага смертоносна, як у кинутого списа. І то справді був спис. Йому знадобиться деякий час, щоб це прийняти, але зрештою, коли настане час, він збагне, що тепер він убивця, і якщо Бог існує, то рано чи пізно Теду Бротіґену доведеться стати перед Його престолом і відповісти за те, що накоїв. Втікач наче об щось перечіпляється, хоч на тротуарі немає нічого, тільки напівстертий напис крейдою «ГАРРІ КОХАЄ БЕЛІНДУ» на потрісканому бетоні. Прикрашають вияв почуттів різні дитячі глупства — зірочки, комета, серпик місяця, — яких Тед згодом почне боятися. Йому здається, що він сам щойно прийняв списа в спину, але він принаймні ще стоїть на ногах. І він не хотів. Це правда. В душі він знає, що не хотів. Просто його… так несподівано розсердили.
Він підбирає свого гаманця й бачить, що на нього витріщаються хлопці, які доти грали в стікбол. Він націлює на них гаманця, наче револьвер з відкритим барабаном, і хлопчик з відпиляним держалном мітли в руках здригається від жаху. І не так падіння тіла, як це здригання впродовж наступного року переслідуватиме Теда в нічних кошмарах, а потім вряди-годи зринатиме протягом усього життя. Бо він любить дітей і нізащо не став би лякати когось із них навмисне. І він розуміє, яку картину вони перед собою бачать: чоловіка в майже спущених штанях, видно боксерські труси (крізь ширіньку, може, й член видно — який чарівний останній штрих), з гаманцем у руці й божевільним виразом на закривавленій мармизі.
«Ви нічого не бачили! — кричить він до них. — Чуєте мене? Чуєте? Ви нічого не бачили!»
Потім він підтягує штани. Потім повертається до кинутого портфеля й підбирає його, але відбивну залишає, хрін з нею, хай валяється, разом з переднім різцем він втратив і апетит.
Потім оглядається на тіло, що лежить на тротуарі, й переляканих дітей. Потім дає драла.
І згодом це стане для нього способом життя.
Стрічка на другій касеті добігла кінця і з тихим шурхотом вислизнула з отвору в бобіні.
— Господи Ісусе, — промовила Сюзанна. — Господи, який же він нещасний.
— І це так давно було, — Джейк похитав головою, наче розганяючи запаморочення. Роки між його часом і часом містера Бротіґена видалися йому нездоланною прірвою.
Едді взяв коробку з третьою бобіною, показав касету, що була всередині, й, дивлячись на Роланда, питально здійняв брови. Той лише показав своїм улюбленим жестом: далі, далі.
Едді заправив плівку в механізм магнітофона. Раніше він такого не робив, але нічого мудрого в тому не було. І знову зазвучав той змучений голос з пряничної хатки, яку Дінкі Ерншо описав Шимі, справжнього будинку, витвореного чистою уявою і більше нічим. З балкона на бічній стіні Темної вежі, як назвав це місце Бротіґен.
Близько сьомої вечора він убив людину (випадково, погодились би вони всі; для них, звиклих жити за законами зброї, різниця між «випадково» і «навмисне» не потребувала обговорення). А вже о дев’ятій Бротіґен їхав на поїзді, що прямував на захід. А за три дні переглядав у газеті Де-Мойна оголошення про прийом на роботу бухгалтерів. На той час він уже дещо знав про себе, знав, яким обережним йому слід бути. Він більше не міг дозволити собі розкіш сердитися, навіть якщо гнів був справедливий. За звичних обставин він був просто собі пересічний телепат: міг сказати, що ви їли на обід, підказати жертві вуличного шулера, котра з карт — винова дама. Але в гніві він озброювався списом, тим жахливим списом…
— А до речі, неправда, — сказав голос із магнітофона. — Неправда, що я був лише пересічний телепат. Це я розумів навіть тоді, коли був ще жовторотим юнаком, який домагався, аби його взяли у військо. Я просто не знав слова, яке б точно описувало, хто я такий.
Згодом з’ясувалося, що це слово — полегшувач. І пізніше він переконався, що певні особи, мисливці на таланти, вже тоді за ним спостерігали, оцінювали його, знали, що він вирізняється навіть серед телепатів, та тільки не розуміли, чим саме. По-перше, телепати, що жили не на Наріжній Землі (як вони самі її називали), траплялися нечасто. По-друге, вже до середини 1930-х років Тед знав, що заразний. Доторкнувшись до когось у стані емоційного збудження, він передавав цій людині свої здібності й вона на короткий час теж ставала телепатом. Та одного він не знав — що справдешні телепати від його впливу ставали сильніші.
Набагато сильніші.
— Але я не забігатиму наперед, — сказав голос.
Він кочував з міста до міста, сезонний робітник, що «зайцем» їздив у пасажирських поїздах замість вантажних і в костюмі замість комбінезона, ніколи не залишаючись в одному місці досить довго, щоб пустити коріння. Та, озираючись назад у часі, він зрозумів, що вже тоді за ним стежили. То була робота інтуїції чи щось подібне до дивних явищ, які часом вловлюєш бічним зором. Зокрема, він став помічати певних людей. Здебільшого чоловіків, та траплялися серед них і жінки. Усі вони мали смак до кричущого одягу, біфштексів з кров’ю і швидких машин, пофарбованих у пістряві кольори, як і їхній одяг. Обличчя в них були якісь дивні: важкі й невиразні. У майбутньому такі обличчя асоціюватимуться в нього з ідіотами, які лягали під ніж до пластичних хірургів-шарлатанів. Упродовж тих самих двадцяти років (але знову ж таки, не свідомо, а кутиком ока розуму) він помічав, що в усіх містах, де йому доводилося бувати, виринали ті простецькі дитячі знаки — на парканах, ґанках і тротуарах. Зірки й комети, оперезані планети і місяці-серпики. Іноді — червоне око. Часто поряд були намальовані «класики» (але не завжди). Згодом, сказав Тед, усе склалося в дивну цілісну картину, але в часи його мандрів, у тридцяті, сорокові й на початку п’ятдесятих все ще було неясно. Ні, в ті часи він сам чимось нагадував першого й другого Доків, упритул не бажаючи помічати очевидного, бо воно його… непокоїло.
60
Національна адміністрація відновлення (NRA) — спеціально створений за законом від 1933 р. державний орган, що стежив за відновленням промисловості часів виходу з Великої депресії згідно з політикою «нового курсу» Франкліна Д. Рузвельта.