Мозеса Карвера (якщо він досі був живий) слід було переконати, добряче переконати, щоб він об’єднав так звану корпорацію «Тет» з «Голмс Дентал Індастріз» чи навпаки. Ба більше! Він мав цілковито присвятити решту свого життя (а Едді здогадувався, що Карвер міг уже бути у віці Аарона Діпно) розбудові корпорації-гіганта, чиїм єдиним справжнім призначенням був би опір двом іншим гігантам, «Сомбрі» й «Північному центру позитроніки», на кожному їхньому кроці. За будь-якої можливості придушувати їхню активність і втримувати їх від переродження у монстра, який проїдеться котком по обширах Серединного світу, що вже й так поволі відмирають, і завдасть смертельної рани самій Темній вежі.
— Може, слід нам було залишити купчу в сея Діпно, — задумливо проказав Роланд, вислухавши Едді до кінця. — Принаймні він міг би визначити, де перебуває цей Карвер, відшукати його і розповісти нашу історію замість нас.
— Ні, ми правильно зробили, що забрали її з собою. — В цьому Едді якраз анітрохи не сумнівався. — Якби ми залишили цей клапоть паперу в Аарона Діпно, він би вже згорів синім полум’ям.
— Думаєш, Тауер би пошкодував про угоду й намовив друга знищити її?
— Переконаний, — кивнув Едді. — Та навіть якби Діпно витримав дзижчання свого друзяки у вухах, який, не сумніваюся, годинами б скиглив: «Спали це, Аароне, вони примусили мене, а тепер хочуть намахати, ти ж не гірше за мене знаєш, спали, а потім ми здамо цих мамзерів копам»… Навіть якби він не піддався, гадаєш, Мозер Карвер повірить нашій божевільній історії?
Роланд невесело всміхнувся:
— Повірить він чи ні — не в тому річ, Едді. Ти тільки подумай: чи багато з нашої божевільної історії насправді чув Аарон Діпно?
— Небагацько, — погодився Едді. Заплющив очі й притис до них тильні боки долонь. Міцно притис. — Я знаю лише одну людину, яка зуміла б переконати Мозеса Карвера зробити те, що нам потрібно. Але вона зайнята. В році дев’яносто дев’ятім. А на той час Карвер уже буде мертвий, як і Діпно, та й сам Тауер, мабуть.
— А що ми можемо зробити без неї? Що б тебе влаштувало?
Едді думав про те, що Сюзанна могла б вирушити до 1977-го без них, адже, на відміну від них, вона там ще не бувала. Ну… в тодеші вона сюди приходила, проте Едді не думав, що це рахується. Хоча підозрював, що доступ до 1977-го може бути для неї закритий на підставі того, що вона належить до їхнього з Роландом ка-тету. Чи на якійсь іншій підставі. Цього Едді не знав. Він ніколи не вчитувався в пункти договору, надруковані дрібним шрифтом. Він повернувся, щоб поцікавитися думкою Роланда, але той випередив його.
— Як щодо нашого дан-тете? — спитав стрілець.
Попри те, що Едді знав зміст виразу (це означало «бог-дитя» чи «маленький рятівник»), він спершу не зрозумів, про кого Роландові йдеться. Але потім до нього дійшло. Хіба не їхній дан-тете з Вотерфорда, спасибі йому, позичив їм цю машину?
— Каллем? Роланде, ти про нього? Чувак, у якого в шафі повно бейсбольних м’ячів з автографами?
— Правду кажеш, — відповів Роланд тим сухуватим тоном, що свідчив не про подив, а легке роздратування. — Тільки гляди не втопи мене в морі свого захвату з приводу цієї ідеї.
— Але… ти ж сказав, щоб він їхав! І він погодився!
— І наскільки охоче він згодився відвідати свого друга у Вермонзі?
— У Вермонті, — не зумівши сховати усмішку, виправив Едді. Втім, попри усмішку, він стривожився, почувши десь у надрах уяви бридке шкряботіння: мабуть, то Роландова скалічена рука прокручувала барабан револьвера.
Роланд стенув плечима: мовляв, куди Каллем збирався їхати: до Вермонту чи до барони Гарлен, — його не обходить.
— Відповідай на моє питання.
— Ну…
Насправді Каллем був не в захваті від ідеї. Від самого початку він реагував радше як один з них, ніж один з травоїдних, серед яких жив (Едді дуже легко розпізнавав травоїдних, бо ж сам був таким, допоки Роланд не викрав його й не почав давати йому свої смертоносні уроки). Стрільці (а також їхні справи у його маленькому містечку) вочевидь заінтригували Каллема. Проте Роланд умів наполягти на своєму, і люди зазвичай корилися його наказам.
Тепер же він нетерпляче, за давньою звичкою крутив правою рукою. Швидше, заради твого батька. Або сери, або злазь із горщика.
— Здається, він не хотів їхати, — сказав Едді. — Але це не означає, що він і досі в своєму будинку в Іст-Стоунгемі.
— Він там. Він нікуди не поїхав.
Чимале зусилля знадобилося Едді, щоб не відвисла щелепа.
— Звідки ти знаєш? Ти можеш торкнутися його думок, так?
Роланд похитав головою.
— Тоді як…
— Ка.
— Ка? Ка?! І що це, бляха-муха, означає?
Обличчя Роланда було виснажене і змучене, під засмагою прозирала блідість.
— Кого ще ми знаємо в цьому світі?
— Нікого, але…
— Отже, це він. — Роланд говорив спокійним рівним тоном, неначе пояснював дитині якусь очевидну життєву істину: угорі — це над головою, внизу — це там, де твої ноги торкаються землі.
Едді хотів було заявити йому, що це тупо, це очевидний забобон. Але не став цього робити. Не рахуючи Діпно, Стівена Кінга й огидного Джека Андоліні, Джон Каллем таки був єдиною людиною, яку вони знали в цьому світі (чи на цьому рівні Вежі, кому як більше подобалося). А після всього того, що Едді довелося побачити за останні кілька місяців — чорт, та за останні кілька тижнів! — хто він був такий, щоб підсміюватися з забобонів?
— Гаразд, — сказав він. — Мабуть, варто спробувати.
— Як ми з ним зв’яжемося?
— Можемо зателефонувати йому з Бриджтона. Хоча в романі, Роланде, другорядний персонаж, такий як Джон Каллем, ніколи б не підвівся з лави запасних, щоб урятувати ситуацію. Це вважалося б нереалістичним.
— А в житті, — сказав Роланд, — це трапляється повсякчас. Я впевнений.
І Едді розсміявся. А що, в біса, залишалося робити? Адже то було так по-роландівськи.
Щойно вони проїхали повз цей знак, Едді сказав:
— Роланде, покопирсайся-но у бардачку. Побачимо, чи ка, Промінь або інші сили не лишили нам трохи дріб’язку для таксофону.
— Бардачку? Ти маєш на увазі цю коробку?
— Ага.
Спершу Роланд спробував крутити хромовану ручку, але потім зметикував і штовхнув її. Те, що панувало всередині, цілком виправдовувало назву, і короткий час, упродовж якого «форд-ґелексі» перебував у невагомості, не сприяв наведенню ладу. Там були чеки до кредитних карток, старезний тюбик, що його Едді назвав «зубною пастою» (слова «ГОЛМС ДЕНТАЛ» Роланд добре зумів розібрати), фотеґраффія маленької усміхненої дівчинки — мабуть, племінниці Каллема — на поні, предмет циліндричної форми, який Роланд прийняв за вибухівку, поки Едді не пояснив, що то сигнальний фальшфеєр, для екстрених випадків. Ще всередині лежав журнал, що начебто називався «ЯНКМІ»… і коробка для сигар. Написаного на ній слова Роланд прочитати не зміг, але йому здалося, що це слово — палата. Він показав коробку Едді, й у того загорілися очі.
— Тут написано «ПЛАТА»,[7] — пояснив він. — Може, ти й правий щодо Каллема та ка. Відкрий її, Роланде, як ти не від того.
Дитина, що подарувала власникові машини цю коробку, з любов’ю (хоч і не надто вправно) приладнала спереду защіпку. Роланд підняв її, відкрив коробку й показав Едді, що всередині повно срібних монет.
— Цього вистачить, щоб зателефонувати до сея Каллема?
— А то, — відказав Едді. — Цього вистачить, щоб зателефонувати аж у Фербенкс, штат Аляска. Але якщо Каллем уже в дорозі до Вермонта, то користі нам з цих грошей — пшик.
З одного боку міської площі Бриджтона розташувалися аптека й піцерія, з іншого — кінотеатр («Чарівний ліхтар») і універмаг («Реніз»). Між кінотеатром і магазином була маленька площа з кількома лавками й трьома таксофонами.