— Як у старі часи… Все повторюється, — прокоментував Ян Цзіньвень.
— Так, ті часи повертаються, все рухається по спіралі, — емоційно погодився Чжан Юаньчао, приймаючи картку з талонами.
— Це такі гроші? — запитав Янь Янь, роздивляючись невеличкий яскраво-зелений клаптик паперу.
— Це не гроші, дитино, — відповів дід Чжан онукові. — Але від сьогодні, якщо ти захочеш купити печиво, торт, чи просто посидіти в ресторані, — крім грошей, маєш розраховуватися ще й цими талонами.
— А такого у ваші часи не було, — Чжан Веймін дістав безконтактну ІС-картку. — Це продовольча картка з квотами базових харчів на місяць.
— І який ліміт тобі встановлено?
— Я отримую 21,5 кілограма, що дорівнює 43 цзінь[44], ви з Сяохун отримуєте 37 цзінь, а Янь Янь — 21 цзінь.
— Норми зі старих часів майже не змінилися, — відповів дід Чжан.
— На місяць має вистачити, — заспокоїв Ян Цзіньвень.
Чжан Веймін похитав головою.
— Дядьку Яне, ви хіба забули ті часи? Спочатку буде все чудово, далі раптом почне відчуватися дефіцит усіх харчових продуктів, крім основних, а потім з'являться черги, списки на отримання м'яса й овочів. Цієї гарантованої норми харчів не вдасться розтягти місяць!
— Та припиніть ви скиглити, все не так і погано! — безжурно махнув рукою Мяо Фуцюань. — Це все вже було кілька десятиліть тому. Всі пристосувалися, ніхто не голодував і не вмер. Годі теревенити про дурниці, подивімося ліпше телевізор.
— Хе, незабаром може дійти й до стадії талонів на промислові товари[45], — закінчив Чжан Юаньчао, кинув на стіл продовольчу картку з талонами й повернувся до екрана.
Циліндрична кабіна-платформа почала рухатися, відірвалася від пірамідального постаменту і, швидко прискорюючись, розчинилася в нічному небі. Здавалося, що вона рухається сама по собі, ніби ракета, бо трос, і раніше майже невидимий, у сутінках став зовсім непомітним. Ліфт міг піднімати вантажі зі швидкістю 500 кілометрів на годину, але й за таких характеристик лише за 68 годин він міг досягти верхнього терміналу на геостаціонарній орбіті Землі.
Зображення на екрані перемкнулося на камеру, встановлену на нижній частині платформи ліфта: широкий трос заступав майже всю картину, але він мав гладеньку фактуру й помітити рух кабіни ліфта було майже неможливо. Швидкість вдавалося відслідковувати лише за допомогою шкали позначок у куті екрана, цифри на якій блискавично змінювалися. Якщо дивитися вниз, уже на незначній відстані від камери трос ніби сходив нанівець, далеко внизу відкриваючи панораму «Острова Верна», схожого на велику круглу тарілку, підвішену за нижній кінець троса.
Ян Цзіньвень дещо пригадав.
— Заждіть, я вам зараз покажу справжню дивину, — він незграбно підвівся й невпевнено рушив до дверей. Мабуть, ходив додому, бо швидко повернувся й поклав на стіл шматок якогось матеріалу, що нагадував аркуш паперу завбільшки як пачка сигарет. Чжан Юаньчао узяв той аркуш. Він був сірий, напівпрозорий, майже невагомий і нагадував пластину нігтя. — Це матеріал, із якого роблять космічні ліфти! — виголосив старий Ян.
— Вітаю! Твій син поцупив у держави шматок надважливого матеріалу, — Мяо Фуцюань вказав на аркуш.
— Це нікому не потрібні обрізки. Він розповідав, що під час будівництва «Тяньті» тисячі тонн цього матеріалу доправили на орбіту. Там із них виготовили трос для ліфта, а потім спустили його на поверхню Землі… Скоро подорож у космос стане доступною будь-кому й дешевшою за політ на літаку, тож я вже попросив сина дізнатися про туристичні фірми, які пропонують подібні послуги.
— Ти зібрався в космос? — здивувався старий Чжан.
— І що тут дивного? Я чув, коли ліфт підіймається, в кабіні нема ніяких перевантажень — відчуття ті самі, що в купе потяга, — зазначив Мяо Фуцюань. Він уже давно втратив контроль над своєю вугільною шахтою, його родина збідніла, й чотири роки тому йому довелося продати свою віллу, тож це помешкання залишалося єдиним житлом для всієї родини. А от син Ян Цзіньвеня працював на
підприємстві, що реалізувало проект будівництва космічних ліфтів, і тепер його сім'ю сусіди вважали найзаможні-шою, старий Мяо йому навіть заздрив.
— Я не полечу в космос, — відповів Ян Цзіньвень, пересвідчився, що Веймін забрав малого в іншу кімнату, й продовжив: — А ось мій прах — так. Агов, ви, двоє стариганів, не маєте забобонів щодо таких розмов?
— Та до чого тут забобони... Але з якого дива тобі закортіло відіслати туди свої рештки? — запитав Чжан Юаньчао.
44
Прим. перекл. Цзінь (або кетті, каті, 斤 , jīn) — традиційна одиниця ваги в Китаї та країнах Південно-Східної Азії; історично в різних країнах її значення становить від 600 до 632,5 грама. У Китаї на даний час стандартизована в розмірі 500 грамів. За походженням дорівнював 1/100 дáня (або пікул, 担, dān) — останній визначався як «те, що дорослий чоловік здатний забрати й нести на плечах», і відповідно до цього стандарти ваги в країнах Азії різнилися.
45
Прим. автор. У 1960-70-х роках у Китаї придбати електричні й інші побутові товари можна було лише за талонами.