Розділ третій
Велика бібліотека
Квінт поклав перо на стіл і прислухався. Так, знов те саме. Виття і крики — незграйні, спершу далекі, а тоді все ближчі й ближчі, аж поки повітря починав стрясати несвітський гамір.
— Що за чортівня? — промурмотів хлопець. Він визирнув у крихітне віконце. Був тільки один спосіб відгадати цю загадку.
Квінт із гуркотом відсунув стільця назад, вискочив із-за столу, скинувши на дерев’яні мостини берестяні сувої, які щойно читав, і порвався до вікна. Тільки-но він розчинив його, як гамір переріс в оглушливу какофонію. Що ж її спричиняло?
Квінт якомога далі вистромив голову з вузенького віконця і чимвище задер її. «Невже снігова буря? — подумав він, дивуючись із роїв снігово-білих пластівців, що кружляли в повітрі. — У таку теплінь? Із таким гуком?» Потім, запримітивши вогненні очі та блискучі кігті, хлопець зрозумів, що то буря не снігова, а пір’яна.
— Білі круки! — ахнув Квінт. — Сотні й сотні білих круків!
Звісно, коли хлопець іще мешкав у Нижньому місті, йому випадало бачити зграї цих птахів. Їхні дивні польоти нагадували санктафракським вченим, що в Каменосаду час збирати летючі скелі. Це знали всі. Але Квінтові ще ні разу не доводилося бачити їх так близько і чути так виразно. Навіть тепер, спускаючись по спіралі усе нижче й нижче, вони не стишували свого крику, від якого закладало вуха. Відірвавши ноги від долівки, Квінт вихилився з вікна трохи далі й зліг на підвіконня.
Він побожно спостерігав, як вороняча зграя обліпила дах обсерваторії, утворивши величезну пір’яну кучугуру.
— Неймовірно! — пробурмотів він. — Ну просто… Ой-ой-ой!
Щось тверде й кощаве уп’ялося йому в кісточку і боляче її шарпало.
— Ой! — заволав Квінт, щоправда, далеко не так голосно, щоб перекрити гамір гайвороння. Він брикнув ногою. — Геть звідси! — Незграбно звиваючись, хлопець сповзав назад. Раптом уже обидві його ноги опинилися в цупких лещатах якихось двох костомах.
— Маріс, якщо це ти, то я… а-а-а! — зойкнув хлопець, коли з’ясувалося, що хтось цупить його назад у покій. А ще за мить він добряче — аж загуло в кімнаті! — бахнувся потилицею об край підвіконня, коли його стягували на долівку.
— У-у-у! — застогнав хлопець.
Нарешті кісточки відпущено, і його ноги гупнули на підлогу. Повіки Квінтові здригнулися, очі розплющились. Помалу-малу кімната знерухоміла, переставши стрибати на всі боки.
— Ти! — вигукнув Квінт. — В ім’я Неба, навіщо ти це робиш?
— Тисяча вибачень! — перепросив Щип, манірно вклоняючись. — Я не думав… Тобто, я думав, що вам загрожує небезпека. — Його голос тремтів од збудження.
Квінт потер голову і театрально поморщився.
— Я буду обачніший, — запевнив він.
— Це було б непогано, — мовив Щип, — бо мені доручено переказати вам вимогу засвідчити свою присутність моєму панові, сиріч вашому професорові, що як такий…
— Що? — нецеремонно урвав його Квінт.
Веретенник із поважним виглядом зачинив вікно, щоб приглушити пекельний лемент білих круків.
— Найвищий Академік хоче вас бачити.
— Зараз? — поцікавився Квінт, спинаючись на непевні ноги.
— Ні, — відповів Щип. — Він хотів вас бачити п’ятнадцять хвилин тому. Казав, невідкладна справа. Украй невідкладна.
Квінт поспішився до виходу. Останнього тижня йому траплялося, коли й не бачити на власні очі, то принаймні чути, як сердиться Найвищий Академік, коли його змушують чекати. Він уже виходив із покою, аж на плече йому лягла Щипова клешня.
— І ще одне, юний учню, — промовив веретенник.
— Ну? — озвався Квінт.
— Найвищий терпіти не може, коли його змушують чекати.
Перестрибуючи дві-три сходинки за раз, Квінт прожогом кинувся вниз вузькими сходами, що вели з його невибагливого горища до світлиці з балконом, а на два поверхи нижче — до кабінету Найвищого Академіка. Він уже й так опізнився, тож не можна гаяти ні хвилини!
— А, явився, хлопче, — мовив Лініус, обертаючись через плече, коли Квінт, розпашілий і засапаний, постукав у двері й просунув голову до професорового кабінету. — Заходь, заходь.
Квінт переступив поріг. Він аж полегшено зітхнув, коли з’ясувалося, що Найвищий Академік — він сидів на старенькому табуреті за столом, захаращеним сувоями та мапами — був начебто у кращому гуморі, ніж можна було гадати, дарма що виглядав знервованим і втомленим. Квінт ще тоді не знав, що Щип завжди перебріхував час, аби ті, кого він скликав, завжди прибували вчасно.