Отож, коли незвичайні справи природи називаються справами Божими, а дерева надзвичайної величини — Божими деревами, то не дивно, що в «Бутті» люди вельми сильні і великої статури (незважаючи на те, що вони нечестиві грабіжники і розпусники) називаються синами Божими7. З тієї ж причини не лише давні юдеї, але й погани зазвичай безумовно відносили до Бога все те, чим хтось переважав інших. Адже фараон, щойно почув тлумачення сну, сказав, що у Иосифі перебуває душа богів. Також і Навуходоносор сказав Даниїлу, що він має душу святих богів. У римлян це навіть дуже часто зустрічається, бо про все, що майстерно зроблене, вони говорять, що це зроблено Божою рукою. Якби хтось захотів перекласти це на гебрейську мову, то мав би сказати всім гебраїстам відоме: «Це зроблено рукою Бога».
Отож із цього можна легко зрозуміти і пояснити ті місця Письма, де згадується про Дух Божий. А саме: «дух Бога» і «дух Єгови» означає подекуди не що інше, як дуже сильний, сухий і згубний вітер, як у Ісаї (40:7): «Подих Господній повіє на неї», тобто вітер вельми сухий і згубний. І [в книзі] «Буття» (1:2): «І Дух Божий (тобто вельми сильний вітер) ширяв над поверхнею води». Це ж означає і велику мужність (animum magnum). Бо мужність Гедеона і Самсона називається у Святому Письмі «Духом Божим», тобто вельми відважною і на все готовою мужністю. Так само і всяке доброчинство, або сила, яка переважає звичайну, називається «Духом» або «доброчинством Божим», як у «Виході» (31:3): «І наповнив його (власне, Бецал’їла) Духом Божим», тобто (як саме Письмо пояснює) дарунком і мистецтвом, що переважає рівень, який зустрічається звичайно у людей. Так само в Ісаї (11:2): «І спочине на нім Дух Господній», тобто, як сам пророк пояснює це потім докладно (звичай, вельми вживаний у Святому Письмі), доброчинство мудрості, поради, відваги тощо. Так само й меланхолія Саула називається «злим Духом Божим», тобто меланхолією вельми глибокою. Бо слуги Саула, які називали його меланхолію Божою меланхолією, дораджували йому (еі fuerunt authores) покликати до себе якогось музику, щоб він розважив його грою на кітарі (fidibus). Це показує, що вони під «меланхолією Божою» розуміли природну меланхолію. Далі, через «Дух Божий» означається сама душа людини (hominis mens), як про те у Йова (27:3): «І Дух Божий у ніздрях моїх» — натяк на те, що саме у «Бутті» є: що Бог вдихнув душу життя до носа людини. Так, Єзекіїль, пророкуючи померлим, говорить (37:14): «І дам я в вас свого Духа, — і ви оживете», тобто поверну вам життя. І в цьому сенсі мовиться у Нова (34:14): «Він (тобто Бог) свій дух (тобто душу, яку нам дав), і свій подих до себе забрав». Так само слід розуміти [в книзі] «Буття» (6:3): «Не буде мій Дух перемагатися (або не буде вирішувати) в людині навіки, бо блудить вона», тобто людина і надалі буде діяти за рішенням тіла, а не душі, яку я дав їй, щоб вона розрізняла добро. Також і в Псалмі (51:12, 13): «Серце чисте створи мені, Боже, і тривалого Духа (тобто прагнення помірного) в моєму нутрі віднови. Не відкинь мене від свого лиця, й не бери свого Духа Святого від мене». А позаяк вірили, що гріхи йдуть лише від тіла, а душа радить тільки добре, тому [Псалмоспівець] і кличе поміч Божу проти прагнення тіла і просить лише про те, щоб душа, дана йому Богом святим, була збережена Богом.