Поїзд уже наближався до міста, а Валентина досі роздумувала, чи не вберегтися від найбільшої дурниці свого життя. Її ще можна було не вчинити... Зазвичай подорожні розказують своє, не турбуючись про секретність — роз’їдуться, забудеться. А Валі за свою таємницю було й перед собою соромно, не те що перед людьми.
— Весна в прямому ефірі, — кинув хтось у купе репліку, роздивляючись травневе буйноцвіття.
Весна. Чому вона з кожним роком стає все кращою? Виразніше помічаємо гарне, бо з роками більшає купа відгорненого життєвого бруду? Але невже в минулому, позаминулому році, сто літ тому так само вітер робив білу віхолу з вишневих пелюсток, такими дитинно-свіжими були перші пуп’янки троянд, а черемшина ясніла на тлі незвичайно синього-синього неба? Чи такими ж були звуки дощу, чи так само різнилися пахощі вітру з лісу й поля? А птахи не співали, не щебетали, не тьохкали — вони говорили, шепотіли до неї його голосом. Бо голос — єдине, що вона про нього знає. А більше нічого — ні лиця, ні ходи, ні серця, ні долі.
— А ви куди? — питала сусідка по купе.
— У гості. — ледь чутно вимовила Валя.
А що сказати? Скільки осіб із кількох мільярдів людей назвали б її поїздку розумною? Їде до того, кого любить, але ніколи не бачила! Назвала цю солодку бурю в душі звичним словом «любов», а воно ж щось інше! Оце сліпе захоплення людиною, вся сутність якої — у звуках із маленького прямокутника телефону. А їй з ним так хороше! З того голосу вона намалювала портрет ідеальної досконалості, складаючи його з почутих фраз, як мозаїку. Коли він телефонував, здавалося, що весь цвіт на розквітлому під вікном бузку ставав п’ятипелюстковим і осипав своїми щасливими прикметами її всю. Знайомий, зустрівшись, витріщився:
— Валько! Ти ненормальна!
Вона й сама знала це, але на нього глянула обурено.
— Усі старіють, а ти молодієш! Закохалася, чи що?
— А це я на зло всім, хто мене не полюбив, буду молодою й гарною, — зухвало засміялася, аж притупнула ногою.
Непереборно хотілося побачити. Просто підійти, глянути в очі, промовити:
— Це... ви?
Сама собі задумала зробити подарунок: поїхати до цього далекого міста, глянути на все, по чому щодень звично пробігають його очі, вдихнути те повітря, почути шум його дня. Так склалося, що вона робила собі подарунки сама: книжки, квітки, цікаві дрібнички, — те, що найбільше любила. А це ось розщедрилася доля — випадкове телефонне знайомство. Валя дякувала їй і йому щодня говорила «спасибі», хоча він, мабуть, і не осягав, яке велике те її «спасибі».
Чи так збігалося, чи справді в природі існує щось невивчене, бо Валі дивовижно щастило в усіх справах, почувалася здоровою, задоволеною тоді, коли він був веселим і привітним. А тільки-но щось не складалося в нього — зразу ж і на неї валилася гора неприємностей. Чарівником і чарівницею величали одне одного. Це він назвав їхні незвичайні стосунки казкою. Ще й у тому була її чарівність, що обоє вже давно ступили в ту пору життя, коли казки читати доречно вже онукам. А вони про солов’їв, зірки, квітки наговоритися не можуть! Вона йому — вірші, він їй — пісні.
Ось нарешті зійшла в ранкову прохолоду незнайомого міста. Незнайомого? Та вона тепер про нього знала більше, ніж про своє рідне! Бо хотіла. Вивчила карту, архітектуру й топоніміку, історію та останні новини.
Ішла, їхала, йшла, їхала. Боялася? Про це вже не думалося. Ось вулиця, прогулюючись якою в обідню перерву, він телефонує їй. А звідти він зараз ітиме на роботу. Вона завжди знала, що впізнає його, відчує, хоч не уявляє навіть силуету. Казав: чорний чуб, карі очі, смаглявий. А ще жіночий «інтерпол» (від нетерплячки вдалась і до цього) доповів мовою цього міста: «Очень интересный мужчина». І він наближався! У кого ще бували такі страшні секунди? У тих, хто запускав ракету (чи злетить?), стрибав із парашутом (чи розкриється?), дебютував з шедевром (чи оцінять?). Що буде зараз із казкою, заради якої?..
Раптом дзвінок. Він.
— Які новини? Чим займаєтеся?
— Уявляєте, пишу оповідання. Про нас із вами...
— Вдається?
— Важко. Дійшла до кульмінації і вагаюсь.
— А ви не роздумуйте, все буде добре. Бо у нас же — казка!
Марина Василюк. Аромат
— Тримайте, будь ласка! — люб’язно подала за проїзд такій собі зрілій жіночці з великими віями: «Фу, так бридко. Мабуть, свої давно випали, то довелося скористатися послугами косметолога».
З такими думками я поглядом провела жінку-кондуктора до наступного пасажира. Сама тим часом вмостилася зручніше біля вікна. Шибкою весело стікали дрібні каплі дощу, помітно відчувався холод. Трамвай віз мене на вечірню службу до храму. Швидко смеркало. Через вікно було помітно, що місто з головою поринуло в наймістичнішу пору року — осінь. Вітер незграбно здіймав пожовкле листя. Двірники вправно стояли на тротуарах — робота в них така. Перехожі ховали руки в кишені, їхні щоки прикрашав рум’янець. По алеях прогулювалися закохані, закутані в теплі шарфи, такі щасливі. Усе навколо поринало в цілковиту темряву, а гордовиті ліхтарі зігрівали та пестили місто.