Так-от, Юрчику, ти — невдаха і слабак, що живе у своєму вигаданому світі. І це не ти мене покинув, так і знай! Самотнього тобі сумного дня народження, лузере!
Не-твоя Ілона»
Тоні захотілося вимити руки з милом після цього листа. Навіть Зефірка гидливо фиркнула, понюхавши його, і перебралася з колін на диван. Добре, що той Юрчик, хай би ким він був, не отримав цього самозакоханого послання. І навіщо оці «грязеві ванни» наприкінці стосунків? Не можеш по-хорошому — піди тихо. Ні, дістати в будь-який спосіб, на тобі, як ще не розказала, що й у ліжку він слабак. Хоча... Тоня з острахом подивилася на два нерозкриті листи.
Цікаво, чим їй не вгодили чай і книжки? Тоня через півміста їздила за своїм «Гірським джерелом» — цейлонським чорним круп-нолистовим. Усі друзі з неї кпили, що в домі може не бути солі і хліба, але чай там точно знайдеться. Як і книжки, які лежали скрізь: як у традиційних, так і в зовсім неочікуваних місцях, як-от на пральній машині чи на кухонних поличках. Читала все, ну хіба крім фантастики, запоєм, читала в транспорті й у ліжку, у чергах і під час прийому їжі. Читала по декілька книжок одночасно, часом плутаючи персонажів та місце дії. Навіть читацький щоденник вела, зовсім уже по-дитячому, щоби не забути нічого.
Антоніно, а чому це ти на себе приміряєш образ уявної коханої, га? Дивися, уже швиденько прикинула, що у вас спільні інтереси. Уже й кучерики подумки накрутила, мабуть? Ну, кучерики водилися в домі не часто. Ігореві не подобалося, коли в неї був «кучерявий настрій», бо Тоню відразу тягло жартувати, всім усміхатися й бешкетувати. «Поводься серйозно, що ти як дитина? Люди он озираються, не підстрибуй. І що це ще за спідниця в сердечка? Ти доросла жінка, зрештою, купи собі нормальну чорну спідницю чи що?»
Ха-ха, отой пояс на його дівці — «нормальна чорна спідниця»? Лицемір.
Вирішила, що на сьогодні досить листів. Мала ще вичитати кілька текстів і закінчити переклад релізу для рекламного агентства. У тих завжди було ASAP[1]. Ці асапи спочатку доводили Тоню до паніки, бо коли тобі дають годину часу на переклад англійською трьох сторінок формату А4 і надзвонюють із невдоволеними «ну ви скоро?», то як тут зберегти спокій і терпець. Але потім вона зрозуміла, як потрібно розмовляти із замовниками, і, о диво, виявилося, що й там є адекватні люди. Асапів та істерики поменшало, робота була цікавою, Тоня тихо раділа, що більше не має сидіти в офісі державної установи сорок годин на тиждень, імітуючи «срод-ну» працю та спостерігаючи, як проходить повз неї життя. Тепер же отримувала окремий кайф, коли в будень могла лежати в парку на травичці і слухати пташок, вітер, себе. Почувалася живою, урятованою, щасливою. Ігор не схвалював, звісно: «А кар’єра, майбутнє? Ти могла через кілька років відкрити власний бізнес, користуючись своїми зв’язками по роботі. Тебе б кришували, як сир у маслі каталася б. “Сродна” праця, дурепа».
Кожен день стирав біль від зради, ніби макіяж з обличчя. Натомість поступово проступали всі зморшки, пігментні плями й акне їхніх стосунків. Зефірку Ігор терпіти не міг, усе намагався її копнути чи з вікна спустити. Та віддячувала йому несамовитою взаємністю. її охайна Зефірка єдиний раз у житті відступила від власного етикету й надзюрила в його улюблені лаковані шкіряні черевики. Коли Тоня відмовилася «приспати цю тварюку», той місяць із дівчиною не розмовляв і на поріг не ступав. Краще б і не ступав, їй-богу. Помстився — наклав купу в душу. Душу не викинеш, як зіпсовані черевики. Смердить тепер. Але вона ретельно прибирає і провітрює, минеться.
Для другого листа Тоня нарешті знайшла час аж за тиждень. Літо вже почувалося повноправним господарем у цих, не таких уже й помірних широтах, удень пряжило так, що над асфальтами міста коливалися міражі, як у пустелі. Усі, хто міг, емігрував до води, хто не міг, викликав духів холоду й ангіни з кондиціонерів. А Тоня любила надвечір вибиратися до озера, яке дивом уціліло незабрудненим у місті, що живе за принципом «після нас — хоч потоп». Може через те, що добиратися до нього зручно було лише велосипедом, а то вже для багатьох містян «обставини непереборної сили». Тож Тоня сиділа на березі озера, дивилася, як сонце поступово набуває кольору розпеченої міді, розфарбовуючи небо палітрою міського божевільного, коли згадала про лист №2, що запопадливо вкинула до сумки. Хрущик совісті тихенько пошкрябався шкарубкими лапками десь між діафрагмою й печінкою. Пізно для хрущів, сезон минув, Тоня відірвала правий куточок конверта. Ну, Юрчику, викликаю вогонь на себе: