Там, на майданчику, по білій ковдрі ще не так давно їздили, плавно ковзаючи, маленькі санчата із сусідською дівчинкою. Вона так весело щебетала, сміялася, її голос дзвіночком розлітався в усі вікна та квартири будинку. Санчата віз її тато. Вони щовечора виходять так удвох, відколи випав перший сніг, і катаються, аж поки дівча не попроситься спати.
— Татусю, швидше! Вези мене швидше! — раз у раз чується знадвору.
«Вези мене швидше... Вези...»
Намагалася не зважати, відірвати погляд від щасливих батька та доньки, та не вдається. Не витримала — сльози наповнили очі і, затуманюючи погляд, розтеклися по обличчю.
Колись давно, дуже давно, коли була маленькою... Виринає спогад... А може, це один із моїх перших спогадів про себе і про тебе.
На вулиці було холодно, та біля тебе тепло й надійно. Дбайливо загорнуте мамою в зимовий одяг, ще маленьке тоді дівча, зручно вмостившись на санках, розглядало природу навколо.
Та це не те дівча, що у дворі. Це я... Багато років тому. Відколи ще пам’ятаю себе. Сани мчали по пухкому снігу, підіймаючи вгору вир сніжинок, які летіли просто на мене, на обличчя, повіки, закривали носик, притрушували шапочку й пальтечко, дбайливо обгорнуте разом із ковніром теплим шаликом, укривали маленькі ноженята. Здавалося, я сама вже стала маленькою сніжинкою й лечу разом зі снігом невідомо куди. Від щастя та задоволення заплющувалися очі й хотілося лише радіти, не припиняти цього веселого польоту. І все було так надійно та впевнено. А все тому, що сани віз, біжучи попереду, ти. Оглядався й радів разом зі мною, намагаючись якнайшвидше провезти мене, викликати щиру радість. І це вдавалося на славу.
— Обідати! Обідати час, бешкетники! — гукала мама.
Та припиняти цей політ ніхто не хотів, і, ризикуючи залишитися голодними, ми ще якийсь час, захлинаючись від щастя, гасали по снігу.
— Вези! Вези мене швидше! — кричала я, ковтаючи сніжинки, які на шаленій швидкості так і норовили залетіти мені на язик.
Це було безумовне щастя. Щастя, яке я пам’ятатиму завжди. Той час, коли було радісно, тепло й надійно... із тобою.
Чи пам’ятаєш його ти?
Лист другий. Розчарування. «Шкільне вікно»
Вітаю, тату...
Сьогодні відвела дітей у школу. Продзвенів дзвінок, і знову пригадалося. Ніколи тобі не розповідала про це, а тепер от скажу...
Здається, це було в п’ятому класі. Чи шостому. Не важливо.
Тоді також шкільний дзвінок продзвенів надто швидко. Так швидко, що я навіть не встигла записати домашнє завдання. Та і як я могла це зауважити та записати, коли очі вже вкотре, який день, тиждень, місяць не можу відірвати від віконної шибки, звідки видно дорогу, що веде до школи.
«Ти приїдеш... ти обов’язково приїдеш. І я нарешті скажу: «ТАТУ», — вертілася нав’язлива думка. — Адже не може бути, щоб я була не потрібна тобі. Я ж дочка... Приїдеш. І тоді вони всі побачать, так, побачать, що в мене також є батько. Я теж його маю, хоч і не поряд, не живу з ним. Але ти є й любиш мене. І нехай посміють знову не говорити зі мною всім класом! Ти їм покажеш, що не можна ображати мене...»
Не приїхав. І сьогодні не приїхав.
Сльози горохом котилися з очей. А дорогою мирно снували люди, гуси, качки та всяка живність без жодного натяку на хоч якийсь транспорт, який міг би бути твоїм. Батьковим. І ти їхав би до мене.
Однокласники мовчки, як уже кілька днів поспіль, вийшли з класу.
Нікому у світі я не могла тоді розповісти про свій біль і образу за те, що відбувалося. Найкраща подруга, з якою пережили багато радості та пригод, ділилися найпотаємнішим, раптом вирішила, що зі мною не варто розмовляти, дружити, сидіти разом. Лише за те, що не така, як усі — без батька. Та ще й підбурила весь клас до такого. Вдалося, правда, це лише з дівчатами, та й то з тими, які піддобрювалися до неї, теж хотіли здаватися «крутими». Хлопці ж повелися по-іншому. Тому в цей період я товаришувала лише з ними. Засумнівалася тоді в дівчачій дружбі. Довго ще потім не могла її прийняти, аж поки не знайшла справжніх подруг у житті.