— Ну, Денисе, тепер ти можеш собі йти.
Але я тільки грюкнув хвірткою в садок, а сам швиденько навшпиньках прокрався назад. Вечір, спасибі йому, був темний, густий, на два кроки нічого не видно. Над самою альтанкою горіли три зірки — «дівка воду несе». На селі беззлобно, для розваги гавкали собаки. Співу не чути було, — все село знало, що до батюшки зійшлися на якусь непевну таємну раду. Не до пісень вже тут.
Гості балакали стиха, але я підходити ближче не наважувався: хтось вийде, піймає, — біда буде і мені, і Тереньові ще гірше. Я чекав, що вони захопляться й заговорять голосніше, — це спочатку тільки така обережність.
Одначе щось не захоплювались. Тільки хто-небудь піднімав голос, як хтось інший робив «тшш!» — і знов притихало.
Е, так не буде! Мушу ж я почути, що там за таємна нарада!
Зціпивши зуби, накарачках тихо поліз я до альтанки. Тріснуло щось під коліном. Я замер. Але в альтанці рівно бубонів хтось — не почули. Крізь віти й листя винограду видно було постаті гостей і гостру лисину пристава, на якій пучком одбивалось світло лампи.
Нарешті я вже міг і дещо розслухати: говорив пристав трохи гундосим і тягучим голосом:
— …Практика, мої панове, показує, що з таких суб'єктів виходять злодії й злочинці… Йому бути в тюрмі як бог свят. Чого ж нам йти проти того, що мусить бути? Я говорю: дайте його мені, і я з Панасом Панасовичем за тиждень справимо його. Село вступиться? Плювать. Взвод солдатів — і кінець. Та й не вступиться. Ще само нам дякуватиме.
Щось тихенько спитав о. Савватій.
— Яким способом? А от яким. У селі кража. Украли щось… Ну, скажемо, у вас годинника. Лежить на столі годинник, вікно було одчинене, хтось простягнув руку і потяг. Само собою — трус. До Терентія… годинник у Терентія. І край. Справа кінчена.
— Ну, дадуть йому два-три місяці, а він назад… — Це говорив Копанка.
— А ми його знов назад! — засміявся пристав.
Знов забалакав о. Савватій. Я обережно підсунувся ближче.
— …Так не можна… А я говорю: так не можна… Це гріх. Гріх, панове, гріх. Ми штовхаємо чоловіка на злу путь, на злобу. Ми його в тюрму, а він озлобиться, вийде і попалить нас або покалічить. Озлоблений, кажу, чоловік нічого не боїться… Треба з ним якось мирно, кротко, з розумом… Я от так кажу, прошу послухати мого дурного старого розуму…
— Денисе!.. А, Дени-и-се!
А чортова стара баба, найшла час галасувати!
В альтанці затихли. Треба було швидше тікати, — стара конче почне, сюди придибає.
Я тихенько одповз і люто побіг на крик Теклі. Старій дурепі треба було качку зарізати. Я б з охотою їй самій одрізав язика в той мент!
Після качки мусив лізти в льох, далі повитирати склянки.
Коли я нарешті увільнивсь й хотів йти в сад, мене саме покликали.
— А давайте там вже вечерю… — тихим розслабленим голосом сказав о. Савватій. По його лиці та по лицях пристава з урядником я побачив, що пройшла пропозиція попа. Копанка сидів задоволений, хитро поглядаючи на всіх, — очевидно, він був на боці батюшки.
Але що ж то був за план?
І я, і Терень, і все село ламали собі голови й нічого не могли придумати.
Терень рішив триматися так, як і досі. Семенець, Хведь, Кендюх і інші, що були з нами, цілком з ним погодились.
Я Тереньові переказав план пристава, і ми умовились про це нікому не казати, навіть своїм, щоб не налякати ворогів. Тереньові ж бути дуже обережним.
«Кумедії» одбувались так само, як і раніше, перед вікнами писаря, Галинки, монопольщика. Правда, тепер гурт був менший. «Вулиця» розбилась на два табори: Теренів і нейтральний, який не був ворожий першому і співав всяких Тереньових пісень, але не таких, які б зачіпали кого-небудь з поважних членів грузької громади.
Але диво, — ні урядник, ні стражник більш не зачіпали нікого — ні Тереня, ні його прихильників. Не раз під самою хатою урядника зупинялись — співали пісню про «барбосів», — і нічого. Навіть вийде в своїм білім мундирі на подвір'я, пройдеться з цигаркою в зубах і, так наче не помітивши нічого, зайде знов у хату.
Щось тут було дуже непевне.
— Скарай мене боже, бояться!! — гаряче і в захваті бив себе кулаком у груди Кендюх. — Братця, я вам кажу: бояться! Повірте мені.
Він аж благав-молив нас, щоб ми повірили йому, так ця думка була вабляча.
Але це було занадто просто. Добре, бояться, а чого, наприклад, Матвій Копанка, батько Одарчин, почав зачіпати Тереня й ласкаво говорити з ним? Чого сама Одарка стала тепер вільніше й сміливіше поводитись з Тереньом? Теж із страху?
Але що чудніше, — із всіх нас сам Терень, видно, охоче вірив у те, що таке поводження ворогів було наслідком страху їх. І те, що він вірив цьому, показувало, що він сам боявся. Ну, боявся не боявся, а почував себе неупевнено, непокімно. Він не знав, що йому думати, і хотів зупинитись на чому-небудь і до того на такому, що б не дуже непокоїло. І через те, розуміється: бояться, сукині сини!