А якщо не погодяться? Це ж треба з податковою зв’язуватися, з соціальними службами, звіти носити, у банку великі суми знімати…
Мусять погодитися! Грошики усі люблять отримувати!
Відомості лежали на столі нагадуванням про невідворотність.
Почекають. Нічого їм не станеться!
4
На фірмі всі вже про все знали. Це було видно із допитливих поглядів і перешіптувань. З реакції охоронця, який підвівся і суворо спитав:
– Ви до кого?
…Зі слідів від кігтиків, якими Тривога пройшлася по його животу, мостячи собі місце в епігастрії…
– Я тут працюю, – у тон йому відповів Максим, проминув прохідну і роззирнувся. Праворуч був старий корпус. Першим збудований на території «Конвалії». Там хлопець ще ніколи не був. Бухгалтерія, згадав він, бюджетники, відділ сертифікатів і архів. Зазвичай більшість працівників у таких структурах – представниці прекрасної статі. А він умів себе з ними поводити!
У першій же кімнаті на другому поверсі його зустріла ота представниця, і розміри тутешнього представництва вочевидь свідчили про вагомий внесок прекрасної статі у фармацевтичну галузь.
Одне було дивно: ці розміри її не псували. Здається, вона навіть пишалася своєю об’ємною фігурою, бо обтисла сукня з глибоким декольте притягувала погляди, як потужний електромагніт притягує метал.
«Пишатися – від слова пишний…», – погодився сам із собою Максим, а вголос спитав, без натяку на усмішку:
– Не заважатиму такій гарній панянці?
Вона стрельнула очима, чорними, як її сукня і волосся.
Як ночі у Карпатах…
– Ви до кого? Бо всі на обіді.
– До вас. Можна?
Дівчина граційно поправила довгий хвіст, що лежав на її округлих плечах.
– Ну, спробуйте…
– Я щодо передсмертної записки Олексія Лускувця. Ви її читали?
Вона округлила і без того великі очі й ковтнула фанти з півлітрової пляшечки.
– А ви?
– Ага, – не змигнувши оком збрехав Максим. Йому не звикати… – Поміж іншим він написав, що винен великі гроші. Тому я прийшов до вас. Хто, як не бухгалтерія, розуміється на грошах…
– Великі гроші? А скільки? – дівчина перейшла на шепіт, вказуючи йому на крісло навпроти і собі сідаючи та нахиляючись до нього через стіл. Від чого її великі форми отримали можливість опертися на тверду поверхню.
Максим опанував себе і сів. По хвилі посунув настільний календар так, щоб мати можливість думати про високе і вічне, а не про її декольте.
– Десь шістдесят тисяч, – теж пошепки відповів їй. Чорні очка зблиснули від отриманої секретної інформації. Яка до вечора обросте подробицями і втратить статус секретної.
– А що?.. – вона хотіла щось спитати і… відкинулася на спинку крісла, поправляючи хвоста. З третього поверху спускався чоловік під сорок, худий, згорблений, у костюмі без краватки. – Я приготувала звіт, Андрію Олександровичу, як ви просили.
– Дякую, – чоловік похмуро оглянув відвідувача і вийшов в інші двері.
– Наш керівник, отакий чувак! – з гордістю сказала бухгалтерша. – Ви не знайомі?
– Навіть ми з вами не знайомі. Макс.
– Інна. А ви хто?
– Я друг Олексія. Обіцяв його матері з’ясувати, які гроші звели його в могилу. Але всі мовчать.
Бухгалтерка кивнула і взялася перебирати папери на столі.
– Усі з цього живуть.
– З чого?
Вона роззирнулася, поправила хвіст і…
– Зустрінемося завтра в обід на зупинці біля ДБК4.
– Домовилися.
Він повернув до дверей.
– А що… що іще було в тій записці?
– Там і поговоримо…
Коли ти накладаєш на себе руки, більшість цікавиться не тобою, а твоєю передсмертною запискою. Наче це найголовніше, що ти залишаєш після себе у житті.
5
Інна погладила перекинутий через плече хвіст волосся і почала збиратися.
Думки про передсмертну записку змінного не давали спокою.
Невже він там написав про неї?
Вона взяла папку з деклараціями, сховала знаряддя праці бухгалтера у стіл, а головне знаряддя – комп – перевела у сплячий режим. Щоб ніхто не здогадався, що її вже не буде.
Якщо хтось питатиме, скаже, що в податковій застрягла.
6
На гурті на нього подивились, як на втікача з Кульпарківської. Дуже небезпечного втікача.
Антон одразу зірвався з місця і загородив собою прохід.