– Я давно хотів, але… Десь гуляють шістдесят тисяч, які ви маєте мені повернути.
– Де?
– Я не знаю.
– Коли будеш знати – тоді і поговоримо. Подумаєш над цим уночі. Знаєш, як добре думається уночі на складі?
– Не знаю.
– За третє «не знаю» я взагалі тебе звільню. Не для того я тебе наймав. Щось іще?
– Більше буду знати завтра в обід.
– Тоді й напишеш. Я тебе не затримую.
Вони наче удвох розв’язували задачку підвищеної складності, і ця задачка наче мала кілька шляхів розв’язку. Але їм був невідомий жоден з них.
– До речі, а що було в його передсмертній записці?
– Нічого цікавого.
– Я б хотів її побачити…
– А я тебе більше не хочу сьогодні бачити.
5
Олександр дивився на світлину сина і вкотре не міг опанувати своїх емоцій. Так, він не одружився з його матір’ю в свій час, так, був тоді молодий і амбітний. Не до одруження йому було, треба було фірму піднімати на ноги. Але син його мав усе, чого бажав.
Окрім любові…
Та що ви всі знаєте! Коли гаруєш так, як гарував він, любов відкладається до кращих часів!
А тих кращих часів нема і вже не буде…
У пошті з’явився один новий вхідний лист. Клацнувши на нього, Олександр прочитав:
«Ось яка схема збагачення у ваших менеджерів…»
А дочитавши до кінця, набрав першого заступника.
– Зайди. Є робота. На ціто5.
Ну що ж, молодику, ти таки пригодився мені…
Розмова вийшла короткою. Перший заступник, з яким вони починали і який, як тепер кажуть, володів частиною акцій його компанії, його партнер, який весь цей час задовольнявся другими ролями, старанно все занотовував. Робив це більше про форма6. На відміну від нього – ввічливий, допитливий, іронічний, навіть коли нічого не уточнював, завжди все розумів і схоплював головне. Андрієнко Сергій. Сірий кардинал фірми «Конвалія».
А чи справді задовольнявся другими ролями?..
– Треба обдзвонити всіх крупних гуртових клієнтів і уточнити у них терміни погашення боргів за другим варіантом. І зробити це треба терміново… Так, обдзвонюй навіть тих, кому ми дали відстрочку… Ні, менеджерів з гурту не залучати. Самому треба зробити. І Антону нічого не кажи… Про невідповідності повідомляй одразу.
Олександр славився тим, що вмів добирати у свою команду розумних і амбітних, які, у свою чергу, могли організовувати робочий процес на належному рівні. Мав нюх на них. Тепер чийсь розум міг повернутися проти нього.
Залишившись на самоті, він довго тримав ручку над сторінкою свого записника, перш ніж написав: Андрієнко Сергій, співвласник. Підозрюваний № 6. Не хотів цього писати, але мав бути готовий до всього.
Його серце відповіло на це екстрасистолою7. Але він не збирався слухати його протести. Час не чекав…
6
Максим востаннє проглянув питання тесту і втомлено відкинувся на спинку лави. Спати хотілося страшенно, але з цим вправно боролася кава, тому він не збирався довше відмовляти собі у цьому класичному тоніку. «Ред-Бул» його не вставляв.
У старовинній аудиторії, що амфітеатром оточувала викладацький стіл, кафедру та велику чорну дошку на стіні під портретами визначних вчених кафедри органічної хімії, чотири десятка голів сопіли над своїми завданнями, а він підняв руку і чарівно усміхнувся маленькій коротконогій жіночці у зеленій блузці.
Викладачка сонячно усміхнулась у відповідь. Навіть якщо у його тесті буде помилка, вона – він знав це напевно – пропустить її повз увагу, як дещо неважливе, другорядне.
– Вже написали, Гнатишин?
– Давно, Софіє Володимирівно. Просто не хотілось порушувати таємничої, віками накопичуваної тут тиші. Ніби… – він штурхнув під стільницею Панакоту, який почав був ржати, – ніби повертаєшся у ті часи, коли все тільки починалось.
Що саме починалось, він не став уточнювати, щоб часом не зарватися, але сказаних ним бздурів було досить, щоб очі викладачки наповнились чарівливим сяйвом.
Роками вироблена ним стратегія поведінки з представницями протилежної статі давала свої плоди. Коли у когось із них з’являвся такий-от зачарований погляд, це означало, що мозок у них автоматично відключався, і це давало йому можливість сповна користатися своїм інтелектом. Як користуються зброєю.
Його інтелект був основною зброєю у цій війні.
– Здавайте, Максиме. Я впевнена, що ви знову виконали завдання бездоганно.
«Я теж впевнений», – хотів було ляпнути Максим, але натомість довелося вже сильніше штурхати Панакоту, який з незрівнянним гиготінням поліз під свій аркуш.
– А ви, Кіт, теж написали, бо до закінчення пари зосталось сім хвилин?