Розпочавши війну з СРСР в 1941 році, німці в короткому часі опанували всі українські землі. Вже з перших днів війни стало ясно, що різниці між червоним окупантом, що відійшов, і брунатним, що прийшов, нема. Українців трактовано як нижчу расу, рабів. Арешти, розстріли, вішання, спалення цілих сіл вимагало рішучих дій! І ми взяли до рук зброю.
Початки організації підпільної армії були вийнятково складні. Бракувало старшин, підстарший, зброї, амуніції, лікарів, медикаментів і багато ще іншого необхідного для ведення військових дій. Одначе підпільна армія росла, захоплювала і підіймала до боротьби населення. Спочатку це були поодинокі самооборонні відділи, які, зливаючись, створили леґендарну Українську Повстанську Армію, керовану проводом ОУН.
Почалися розшуки за знавцями військової справи серед українських військовиків, які служили в чужих діючих арміях. Так натрапили в Холмі на слід полк. П. Дяченка. Тому, що я був з ним особисто знайомий з Варшави, мені доручено з ним зустрітись і вести розмови.
Я здавав собі справу з того, що співпраця з підпіллям для нього була небезпечною, але він погодився на таку зустріч, що відбулась в одному з сіл Холмщини, а дальші — на Володимирщині і Ковельщині.
В підпілля полковник не міг іти з огляду на його фізичний стан. Натомість, він радо дав згоду співпрацювати з підпіллям і допомагати, чим зможе. До його штабу було приділено «спеціяльного зв’язкового», через якого ми були з полковником у повсякчасному контакті.
У важливіших справах я бував особисто в Холмі й гостював у полковника. Там я зустрів паню Олену, що з часом стала його дружиною. Коли полковник захотів оглянути «Ліс», як він казав, його возили до «Республики на Вовчанку» під Володимиром, де його з почестями приймали і де він був захоплений вишколом і доброю боєвою поставою відділів УПА.
Найбільше допоміг полк. Дяченко документами. Він постачав нім. військові документи (з підписом, готові до виповнення), давав вказівки, як і де ними послуговуватись. З ними можна було вільно почуватися будь-де в терені. З часом підпільні майстри дуже вдало такі документи підробляли самі. З визначних поїздок з цими документи пригадую поїздки кур’єрів до Львова, Кракова, Відня, Праги, Братіслави. Одного разу, коли попросили ще документи для певних людей на виїзд до Італії, полковник обурився, кажучи: «Люди добрі, майте ж якусь совість, ви думаєте, що я міністер Райху». — Одначе потрібні документи він вистарав.
Крім документів, полк. Дяченко передав для УПА, через відомі тільки йому джерела, певну кількість зброї (зокрема короткої і ґранат).
У період боїв за місто Ковель, на Волині, курінь УПА «Лисого» мав труднощі пробитись, згідно з вказівками штабу УПА, за фронтову лінію, в сов. запілля, але при допомозі полковника курінь виконав свій наказ.
Ковельщина, фактично ціла долина річки Стохід, була так насичена військовими з’єднаннями, що в терені було трудно порушуватись. Порвані були всі зв’язки. Полковник, маючи свій транспорт, кілька разів, наражуючи своє життя, допоміг в районі Матієва наладнати зв’язок з запіллям і відділами УПА. При тому передав до УПА чергову кількість зброї. Сталась така пригода, що при передачі зброї в підпілля, «пропав» один кулемет з його власної охорони, за який він був особисто відповідальний. «Старий», так ми його називали поза очі, був дуже вражений, навіть обурений. Я обіцяв йому, що цю справу розслідимо й зброю повернемо. Кулемета, звичайно, «не вдалось» віднайти.
З часом відносини між нами знову покращали й при першому побаченні полковник сказав мені: «Знаєте, друже О-ку, за крадіж вояком навіть барахла в воєнний час карають розстрілом, але коли вояк краде зброю, то, видно, що вона йому дуже потрібна. Нехай воно вже так присохне».
Пригадую і таку подію. На вулицях Холма німці, за допомогою «землячків», арештували двох підпільників, яких з Рівеншини перекинено на Холмщину. При них знайдено нелеґальну літературу. І в цій справі допоміг полк. Дяченко. На його свідчення, що цих людей він знає, і на його запоруку їх звільнено. В околиці м. Дивина, на Ковельщині, фронт затримався на річці Прип’яті. Зв’язком донесли, що там прийшов ранений з фронту й потребує негайної допомоги. Був це провідник округи «Малий». Ним зайнявся полк. Дяченко, влаштував його в шпиталі.
Вийнятково прислужився підпіллю полковник Дяченко, коли уможливив вишколити підпільні кадри радистів. Це було його велике ризико, бо він знав, що ці люди ніколи німцям служити не будуть, одначе дав згоду й усю відповідальність узяв на себе. Одинадцять осіб успішно закінчили цей вишкіл і одного дня вернулись в підпілля продовжувати протинімецьку боротьбу. У зв’язку з цим, полк. Дяченко мав великі неприємності, мало не наклав головою. Але війна добігала до кінця, штаб полк. Дяченка був розв’язаний, і наш зв’язок перервався.