З наведених вище споминів та інформацій про Другу Дивізію стає зрозуміло, що розбиті і опущені вояки Першої Бриґади в розпачі шукали собі порятунку, де тільки могли. Війна для німців закінчена, вони кидають зброю, спішаться до своїх домів, де їх приймають з розкритими обіймами. А українським воякам лишилась одна альтернатива: смерть сьогодні від кулі, або завтра — голодна смерть в полоні. Зрештою, смерть вже не була їм страшна, тільки вигляд залишених кругом напівживих і мертвих людей морозив кров у жилах, як описували очевидці. Бо хто ж повірить, що то вже по смерті Гітлера вбито майже дві тисячі вояків Бриґади в останніх днях і годинах війни, а навіть і по війні, в часі відступу до ріки Ельби.
Ось так виглядав трагічний кінець Першої Бриґади Другої Дивізії А майже в тому самому часі, або день пізніше, мабуть, ще більше трагічно закінчилось існування Другої Бриґади Другої Дивізії УНА.
Перед неминучою поразкою німцям була потрібна допомога, якої їм не було де дістати. Тому різними засобами вербували чужинців й творили з них військові загони. А з уваги на власну безпеку, вдержували їх малими відділами та не дуже близько одні від других. Тільки для прикладу: коли Друга Бриґада майора Пітулея заквартирувала в Бранденбурґу, то Першу Бриґаду, віддалену приблизно на 60-70 кілометрів, що стояла в Німеку, перекинено на віддаль сотень кілометрів до Ґляцу, в Чехо-Словаччині.
Вояків з тих самих формацій, що були зі східних земель України, відправляли до Берліну, а із західних — до Бранденбурґу і околиць, а тим часом, не звертаючи уваги на письмові призначення, польова жандармерія виловлювала українські відділи та насильно віддавала до армії Власова. На це склалося дві причини: перша — Штаб вермахту підтримував Власова; друга — німці знали, що українці ніколи не поєднаються з москалями, а тим самим для них не буде внутрішньої небезпеки.
Свідомі того, що Бриґада майора Пітулея, яку тільки що перекинуто з околиць Нового Санча, Криниці і околиць, складалася переважно з націоналістичного активу, німці для внутрішньої безпеки, тримали її осторонь від інших українських формацій. Під час вишколу її життя почало нормалізуватися, але це не тривало довго. Докучливі щоденні алярми несподівано 20-го квітня 1945 року набули зовсім іншого характеру. Летунські з’єднання впродовж дня і ночі прилітали і відлітали з новими подарунками в день уродин Гітлера та безжалісно пустошили все, що могли. Під силою вибухів бомб кам’яниці перетворювалися на купи грузу, а велетенські клуби пороху з димом душили безпомічних недобитих. Відтепер ці “гості” стали постійними відвідучами.
В ніч на 23 квітня не було ні алярму, ні налетів. Цю несподіванку скоро розв’язали вояки в окопах. Альянти перейшли Ельбу і ранком будуть тут — кружляла переконлива вістка. Для оптимістів то була приємна музика, а песимісти казали: “я перше хочу їх бачити”. Але одні й другі нишком приготовляли все, що було біле, може придатися.
В тумані світанку перед окопами, по залізній колії, повільно і безшумно посувався поїзд, якого раніше ніхто не бачив. Тисячі напружених очей в темряві старалися збагнути, що це таке? “Я бачу звізду, — сказав хтось спереду, — біла — то американці”. “Ні — ні, то червона”, — притишено говорив хтось інший. — Червона!… Біла!… Голоси стамали сильніші. Але вони раптово вщухли від звуку першої сальви скорострільного вогню. З невгаваючим вогнем три панцерні вагони в темряві посувались до насипу прикритих окопів. Заскочені і дезорієнтовані вояки не знали, що діяти. Про східний фронт тут не було згадки — кожний тільки цікавився, коли і де їх перекинуть. Тоді правда, що альянти перейшли Ельбу, але чому ж вони стріляють, як навіжені, коли ніхто не чинить їм опору?