“Недалеко мене — крик раненого вояка: «Рятуйте, рятуйте», був такий розпучливо благальний, що без надуми я підліз до нього, лежачи, перекинув його на свої плечі і поплазував до краю ще негоріючого лісу. На моє велике здивування, на доріжці поблизу лісу стояли два санітарні вози з червоними хрестами, до яких німецькі вояки вкидали ранених німецьких і українських вояків, а на землі стогнали в болях ще кілька десятків ранених і попалених. Як то пояснити, тіж самі німецькі вояки, що в цьому самому лісі, вбивають живих вояків, а тут забирають ранених лікувати. Мовчки поклавши свого «пацієнта» біля ранених, я впізнав лице знайомого підстаршини Поцілуйка. Він був вже непритомний, але ще живий. Завдяки цьому випадкові я врятував своє життя, бо ніхто не давав більше наказу, що робити, то я враз з німецькими вояками по великих труднощах і перешкодах таки добився до Ельби. Поцілуйко поборов смерть, а по 5-ох роках довідався, як він вийшов з лісу”. (Спомин Яноша).
В пополудневих годинах все затихло, десятки акрів лісу горіли однією високою полум’яною свічкою великої перемоги живих над мертвими. Тільки за Провидінням Божим небагатьом пощастило вийти з цього пекла, щоб засвідчити перед світом та історією про завдану ще одну рану українському народові в змагу за його незалежність.
Спалені тіла в лісовому вогні є першою повоєнною перемогою поневолених вояків над поневоленими, які не по своїй волі зійшлись тут, далеко-далеко від рідної землі, щоб продовжувати віково-історичну традицію нищення.
У відблиску заходного сонця у воді Ельби прокрадались хмаринки тіней догоряючого лісу, в якому навіки заснули чиїсь дорогі діти — квіти української землі.
Час заморозив згадані картини в непорушність, вони не старіються, не бліднуть, і так незрушні очікують людського оживлення, щоб хоч в пам’яті, як не їм самим, знайти притулок між рідними на рідній землі. Тож замість могил і хрестів, яких не знаємо де покласти, нехай ця згадка буде вічною пам’яткою про всіх тих, хто з любови до рідної Батьківщини віддали своє життя далеко-далеко від рідної землі.
Скільки народу з тих багатьох тисяч потрапило на Захід, скільки забрано в полон, а скільки полягло на полі бою, того ніхто не знає. В тому часі такої статистики чи інформацій із Східної Німеччини не можна було дістати. Два старшини написали листи з Сибіру до родини через Червоний Хрест, але відписані листи, повертались назад з написом: “Адреса невідома”, тому неможливо було з ними нав’язати контакт. Очевидці твердили, що між полоненими, яким не вдалось перейти на захід, було багато українців. Яка доля їх стрінула, нема найменших відомостей. “New York Times”, з 24 вересня 1992 року, повідомив, що біля Бранденбурґу відкрито кільканадцять спільних могил, які начислюють близько 13 тисяч зголодованих і помордованих трупів із сорокових років. Не виключено, що між ними були полонені зі Бриґади Другої Дивізії, УВВ та інші.
Історичний шлях існування Другої Дивізії короткий, зате шлях її вояцтва дуже довгий, багатогранний та важкий, для багатьох він закінчився разом з історією Дивізії в кінці Другої світової війни.
Ми свідомі того, що читач не знайде вичерпної відповіді на всі питання, що стосуються до того часу, бо не всі дії ще відомі. Саме тому головним завданням цій праці є — спонукати всіх, ще живих, свідків того часу, їх родини, всіх тих, хто зберіг рукописні спомини, знімки та інші матеріяли, віддати їх історикам чи комбатантським організаціям, або до “Бюлетеню” Об’єднання Вояків і Приятелів Другої Дивізії УНА, які могли б хоч частково відтворити мозаїчний образ складу УНА та її дії.
Українська Національна Армія не складалася з однієї дивізії, як деякі люди це пояснюють, бо одна дивізія не може бути армією. Вже від першого дня свого існування, 12 березня 1945 року, УНА мала охоплювати більше, як чверть мільйона озброєного українського вояцтва: Перша Українська Дивізія під командою ген. Фрайтаґа — 13 тисяч вояків, Друга Дивізія під командою ген. П. Дяченка, включно з бриґадою майора В. Пітулея — 7.500 вояків, Вільне Козацтво полк. П. Терещенка — 700 вояків, 231 Запасна бриґада в Данії — 5.000 вояків, бриґада отамана Бульби Боровця — 400 вояків, два піхотні полки в Бельґії і Голяндії — 2.500 вояків, Українське Визвольне Військо — 80.000 вояків, та всіх вояків українців, підлеглих “Оберкомандо дес Герес”, було біля 200.000, одначе, через брак часу всіх не переведено в склад УНА. Чому і чия це вина, що так сталося, ми розглянемо в іншому у розділі.