Своїм зверхнім ставленням німці не принизили моральних почувань українського вояцтва, а то й навпаки, така поведінка зміцнювала вояцьку поставу, додавала сил і відваги до рішучости й відстоювання своїх прав. Це зміцнювало їхні дружні зв’язки, плекало взаємне довір’я та родинну атмосферу, що в сукупності було незмірною силою Дивізії, що також знали і розуміли німці. Завдяки згаданим прикметам та великій допомозі із зовні, мабуть із усіх збройних сил Німеччини, одинока Перша Дивізія, і Білоруська, не тільки в цілості пережили важкі воєнні дні, а також перебули тяжкі дні полону. Цього не можна сказати про вояків Другої Дивізії та всіх інших формацій.
Життя звільнених з полону дивізійників повільно нормалізувалось, але не було легко після всього пережитого цій молоді, що розминулася з своїми мріями, миритись з непривітною чужиною, поділяти долю вигнанців. Зрозуміло, що ситуація вояків Першої Дивізії не була завидною, але незмірно трагічнішою, а навіть катастрофальною була ситуація і кінець вояків Другої Дивізії. Причин такої ситуації будуть шукати історики, а ми можемо тільки додати, що до певної міри був недогляд команди Штабу УНА та деяких старшин, що не приготовили людей до неминучої поразки. В цьому відношенні виправдання для них нема, що вони не знали, бо якщо забезпечили буття одним, то треба було подбати і про других. Через несправедливе трактування всіх однаково, тільки мала частина УНА знайшла опіку і притулок, а переважна більшість була полишена на ласку долі. І прийняла її, як було суджено.
Прославлювання чи вивищування нашими провідниками одних вояків більше за других тільки посилювало різницю та було великою невиправданою помилкою, яка поглиблювала в народі непорозуміння, обурення, а навіть ненависть. То не було жодним позитивом ґльорифікувати одну дивізію ані тоді, ані пізніше, бо як мало почуватися решта української молоді, що мали думати сотні тисяч українських вояків Червоної армії, що з не власної волі опинилася поза кордонами своєї батьківщини.
Врешті-решт, чим були гірші ті 65 тисяч, що зголосилися до тієї самої Дивізії, а їх, проти власної волі, приділено до інших формацій? Тут іде мова про добровольців, які зголосилися до дивізії та були ввесь час у службі. Чому про них немає згадки, що з ними сталося? Тільки для вияснення: ми всі вживаємо слово “добровольці”, чи дійсно вони були добровольці в тому часі? Ні, вони не мали виходу: треба розуміти, що в часі німецької окупації слово “доброволець” мало подвійне значення: або підеш “добровільно”, або силою заберуть. Отже, бранець взагалі вже вибору не мав. Зайвим буде доказувати, що молодій людині скоріше заімпонує кріс, ніж лопата в службі Баудінсту. Тим більше, що зброя дає молодій людині почуття гордости чи вищости, що часто з нею лишається на все життя.
Розглядаючи ці складні питання з перспективи п’ятдесятирічного часу, зараз вони виглядають інакше, ніж тоді, тому треба їх розуміти і сприймати як незалежні від нас явища, створені для чужої користи. Пляновані процеси окупаційних властей порізнити людей і створити міжтериторіяльну чи політичну ворожнечу, дали їм бажаний успіх. Впливи ворожих сил викарбували в людей психологічне тавро — в деяких більше, а в деяких менше — яке, крім певного вольового зусилля, ніщо усунути не може.
Наприклад, Січовики Карпатської України 50 років тому проливали свою кров в боях з мадярами за волю і незалежність українського народу, а деякі їх брати за кордоном ще й дотепер називають себе русинами, і не хочуть чути, що вони українці. Або, в очах багатьох братів із східних земель України кожний галичанин — як не нацист, то “зрадник родіни”, і для галичан, навпаки, кожний із східної України, то “східняк” або комуніст, що було неправдою і великою несправедливістю.
Така виважена ворожа вигадка, проникнувши в усі прошарки народних мас, досягнула також і вояцьких рядів, з своєрідним приділом розчарувань та дозою вояцького упокорення.
Дозволений перехід Першої Дивізії в англійський полон ще раз підкреслив різницю між обома дивізіями, яку кожний інтерпретує по-своєму, і яку нелегко буде вирівнати.