Одначе, завдяки найціннішій прикметі, даній людині Богом — забуттю, вона уціліла і перетривала вікові голгофтні терпіння. Тому треба вірити, що всі помилки і різниці також не будуть вічними. Мимоволі виринає питання, що спільного мають ці думки до вояцтва чи згаданих відмінностей між дивізіями? Мають, і багато, бо вони змушують нас шукати забутої правди про українське вояцтво, а тимсамим заглянути до присипаної порохом часу нашої пам’яти.
Чи ми хочемо вірити, чи ні, хоч Україна не виповідала нікому війни, але Друга світова війна почалась за її природні багатства, і їй тереторії, тому, потерпів у ній найбільше таки наш народ. Коли беремо під увагу чисельний стан країни, то за найновішими даними в праці Володимира Косика “Україна під час Другої Світової Війни”, пропорційно Україна зазнала більше втрат, ніж Росія.
Загальна сума жертв цієї війни виносила 50, мільйонів з того совєтські втрати становили понад 20 мільйонів; дані стосовно України: 5,5 мільйонів цивільних жертв, 2,5 мільйонів загиблих на фронтах, разом 8 мільйонів. Тут не є враховані 2,2 мільйонів депортованих робітників до Німеччини та багато інших втрат, що сягають майже 14 мільйонів. Ці цифри відносяться до часу Другої світової війни, що тривала для світу 5 літ, а для України — 10 років. Коли б з України забрати лише шість річників до служби, тобто лише 5 відсотків з сорока мільйонів населення, то за цей проміжок часу було б понад 2 мільйони в службі і на фронті. Це дуже скупі і заокруглені цифри. Якщо в 1939 році почався набір від 20-річних і з кожним річним добором додатково рекрутувався новий річник, аж до 1945 року, і коли їх затримано в службі продовж цілої війни, то число 2 мільйони зростає пропорційно до числа літ.
Коли робити підрахунки за ключем 10-річної війни та додати втрати вбитих і вивезених, то загальний вислід буде цілковито інший. Його, може, колись збалянсують майбутні історики. Щонайважливіше, не забуваймо, що згадані призовники від 1920 до 1925 року, в 1933 році були дітьми віком від 8 до 14 років — молодий цвіт України, що чудом вирвався з пащі голодової смерти. Тут не може бути помилки ані жодних припущень — засуджений Москвою на смерть ввесь народ терпів і вмирав голодовою смертю, тільки Боже Провидіння зберегло сильніших. Чи можна повірити, щоб вояки, котрі пережили страшний голодомор, могли захищати ту владу, яка вчора заморила голодом їх батьків та родини? Чи можна їх судити за відкинення зброї, в надії розказати “культурному” Заходові про кривди їх народу? На жаль, ніхто не хотів вглибитися в їх трагічне становище тоді, і ледве чи хто-небудь колись їх зрозуміє.
З живучим гнівом і присягою пімсти в серці вони, при першій нагоді, добровільно кидають зброю, підносять руки, щоб розповісти “культурним европейцям” про страшну долю свого народу. Не знаючи, що прикритий брунатною маскою німецький звір не є ліпший, ніж червоний, якого вони лишили. Яка іронія — пережити створений Москвою голодомор, добровільно скласти зброю, щоб таки голодовою і мученицькою смертю померти в німецьких таборах полонених. Голодова смерть давала подвійну користь німцям. Для них буде більше хліба, і не треба затрачати набоїв на нищення слов’ян.
Хоч, як бачимо, люди обох Дивізій мають зовсім інше минуле, інший світогляд, іншу політичну підготовку, а все ж таки, ідеологічні стремління в них були однакові.
Треба признати, що за німецьким прикладом, здисциплінованість і карність Першої Дивізії могли бути тільки прикладом для Другої. Якщо взяти, наприклад, Дивізію після боїв під Бродами, то є подив, що при такому великому поповненню вже іншими людьми, Дивізія зуміла зберегти свою ідентичність та з умілістю засимілювати новоприбулих вояків.
Дальша різниця була в тому, що створення УНА та рівночасно Другої Дивізії наступило вже пізно, під кінець війни, вояки Першої Дивізії, що стояли в Австрії, інші в Чехо-Словаччині чи Німеччині — не мали ані контакту, ані нагоди між собою зустрічатись. То і не дивно, що вони не знали про існування Другої Дивізії. Люди Другої Дивізії знали про існування Першої, бо вона вже існувала більше року, що також є одною з причин спільних непорозумінь. Ще один важливий фактор — коротке знайомство зібраних вояків з різних формацій не дало їм нагоди створити між собою дійсну приязнь та тісні зв’язки, як це було в Першій Дивізії що досить неґативно відбилось в часі боїв Другої Дивізії, коли вони поодинці чи малими групами залишали окопи, не дбаючи про інших своїх друзів. Не можна поминути також територіяльного впливу на життя обох Дивізій, коли в складі Першої було 80 відсотків вояків зі Західної України, а в Другій більше, ніж 80 відсотків із Східних земель України. Переважно то були вояки з Червоної армії, а це зроджувало в інших вояків безпідставне недовір’я.