Невдовзі о. Михайло поїхав до штабу Дієвої армії. Звідти він вже не повернувся, бо головний священик протоієрей Павло Пащевський залишив його при собі…
7-ма бригада повільно відступала через Шаргород, Копайгород, Дунаївці, Смотрич. Дорогою в. о. начштабу бригади Василь Прохода намагався взяти до обозу все, що могло стати військовою здобиччю більшовиків. Найціннішим був цукор на цукроварнях. Мішки з ним і лягали на вози постачання 21-го стрілецького куреня, яким найбільше опікувався Василь Прохода.
Від дивізійного постачання частини майже нічого не отримували, а годуватись якось треба було. Виручала «солодка валюта», яку Прохода реквізував у цукроварнях для потреб своєї частини. Коли бригада відійшла за Збруч, в обозі виявилося близько трьохсот пудів цукру. Його обмінювали у селян на м'ясо, хліб, крупу, городину. Тож козаки ніколи голодні не були.
Формально штаб бригади мав сім відділів: інспекторський (персонального складу), оперативний, розвідки, постачання, технічний, комендантський та кінну сотню. Але коли Проходу призначили в. о. начальника штабу, то в ньому фактично існували лише кінна сотня та оперативний відділ, який він й очолив. Решта з начальством відкотилася далеко в запілля — за Шандруком і Низієнком. Щоправда, при штабі був ще начальник інспекторського відділу, але Прохода сам його відпустив, бо той на передовій позиції почувався неспокійно.
Кубанець же постійно перебував на вістрі небезпеки — щоб мати безпосередній зв'язок із фронтом. Зі штабових співробітників залишив біля себе тільки начальника зв'язку з телефоністами, коменданта та писаря.
Українське військо було нечисленне. 6-та Січова дивізія мала близько півтори тисячі багнетів, а в 3-й Залізній налічувалось не більше тисячі вояків. «Зате лінія фронту поступово збільшувалась — від Дністра на північ від півсотні аж до сотні кілометрів, а за Дністром в Галичині ще більше… на кожний кілометр фронту було півсотні вояків…» [96, с. 380].
Час від часу Проході привозили на підпис документи відділу постачання. Одного разу інтендантський референт Нечитайло поклав перед начштабом наказ про витрату майже сотні тисяч карбованців начальником контррозвідки на перевірку поштового листування в Могилеві, коли штабом керував Низієнко. Рахунки були фіктивними, та ще й по-дурному оформлені — пошта ж тоді майже не працювала.
— Я цього не підпишу, — сказав Прохода, повертаючи референтові наказ і рахунки. — Хай підпише його Низієнко, якщо на таку дурницю витратив велику суму грошей, які тепер потрібні для розвідувальної роботи у ворожому запіллі.
— Але ці видатки зроблені на бажання полковника Шандрука, — відповів Нечитайло.
— Це справи не міняє. Хай сам за них відповідає, а ви зі скарбником будьте задоволені, що я до цього не втручаюсь.
— Але прошу вас, пане сотнику, полковник Шандрук буде дуже незадоволений, — наполягав референт.
— Хай собі злоститься. Гадаю, що він не брав участі у витраті такої великої суми. А начальник розвідки нехай з'явиться до мене і організовує розвідку у ворожому запіллю. Де він, як щур, ховається? Чи, може, займається перевіркою політичної певності тих, що б'ються проти ворога на передовій?
Такого «неуважного» ставлення Шандрук не забув…
Коли Кам'янець зайняли більшовики, полковник нарешті з'явився в оперативному відділі штабу бригади, що весь час перебував при 21-му стрілецькому курені. Прохода якраз знайомився з наказом Дієвої армії та готував наказ по 7-й бригаді про оборону на правому березі Збруча.
21-й курінь був найсильнішою частиною в бригаді. Тут працювали друзі Проходи, «які не для зиску боролися за Україну». Тому саме при ньому Василь тримав оперативний відділ з кінною сотнею. «Фактично керування бойовою чинністю бригади було зосереджено в моїх руках, — писав Прохода. — Де перебував штаб дивізії, ми рідко коли знали. Між ним і нами було сто кілометрів порожнечі…» [96, с. 385].
Коли кубанець розглядав військову мапу та гадав, як ліпше розташувати частини бригади за Збручем, до кімнати увійшов полковник Шандрук. Не подаючи руки, холодно привітався з Проходою і випалив:
— Я знову вступаю в командування бригадою. Прошу познайомити мене зі становищем на фронті.
Василь доповів. Потім подав проект оперативного наказу.
— Добре! Але перш за все напишіть наказ по інспекторському відділу.
— Слухаю, пане полковнику!
— Пишіть… Вступаючи знову в командування бригадою, наказую полковникові Чмілеві повернутись до виконання обов'язків командира 22-го стрілецького куреня. В. о. начальника штабу сотник Прохода відряджається до 21-го стрілецького куреня. В. о. начальника штабу бригади призначається поручник Гординський. Гординський звільняється від обов'язків командира 3-ї сотні 21-го стрілецького куреня. Це все!
— Коли це все, дозвольте мені відійти.
— Прошу! Я вас уже не потребую.
Дивно, що полковник Шандрук не потребував такого принципового співробітника, як Прохода. Навіть не подякував за працю. Й руки не подав на прощання.
Так Василь повернувся на посаду начальника штабу 21-го стрілецького куреня. Його товариші Білан, Качан та Бордоніс були задоволені. Василь також радів, але все ж його пекла образа за несправедливість та свавільні дії Шандрука, адже призначення та звільнення начальника штабу бригади мусило провестися наказом штабу дивізії. «Шандрук тут допустився отаманії, але я не протестував, бо не хотів мати щось спільного з таким командиром», — зазначав Василь Прохода [96, с. 386].
Про Гординського Василь Прохода казав, що той — колишній старшина УГА, який «не відзначався ні відважністю, ні ініціативою… не мав власних поглядів і на все погоджувався» [96, с. 386]. Його відділ, що склав основу 3-ї сотні 21-го куреня, побував уже в таборі Денікіна, був і у більшовиків. А тепер, коли 7-ма бригада перейшла Збруч, «3-тя сотня поступово розпорошилась. Кожний намагався дістатись додому. Ми вважали це природною річчю й не проголошували їх дезертирами, бо наш союз з поляками в Галичині не був популярним. Та ми з цим погоджувались і силою нікого не змушували до боротьби за власну свободу. Покірливим та пристосуванцям було з нами не по дорозі, й вони від нас відходили» [96, с. 386, 387].
Бої
3-тя Залізна дивізія відходила не стільки під натиском ворога, скільки через те, що «на її лівому крилі витворилась пустка, яку могли використати большевики для обходу дивізії. Цю пустку створили польські частини, що… відійшли несподівано… не попередивши сусідів…». Українські командири весь час висилали кінні стежі, щоб розшукати «союзників». Інколи їх знаходили за кілька верст, а часом — за кільканадцять «і завертали назад на позиції». Коли ж не знаходили, мусили відходити, навіть коли більшовики не дуже й насідали [131, с. 52].
22 червня частини 3-ї Залізної дивізії, зокрема 7-ма бригада, здійснили несподіваний контрудар, розбивши 369-й совєтський полк. А потім відійшли.
Станом на 24 червня українсько-польський протибільшовицький фронт йшов від Яруги через Калинівку та Бар на Летичів. 3-тя Залізна дивізія зосередилася в районі Калинівки.
26 червня в м. Лучинець Олександр Удовиченко видав наказ № 34: «Вже пішов четвертий місяць безприкладного труду і мужности, яку весь час виявляють одна за одною молоді частини дорученої мені Залізної дивізії… Залізна дивізія кров'ю своїх кращих синів боронить рідні обшири від московських наїзників. Командири бригад і окремих частин дивізії, які приймали участь в бойових чинах, мають право бути гордими за досягнення, станом підлеглих їм частин і всієї Української Армії. Полковникам Бурківському, Шандрукові і сотникові Фролову щиро дякую за труди у формуванні і навчанні підлеглих їм частин, за мистецьке керування операціями» [131, с. 53, 54]. Цю високу оцінку і подяку, безперечно, заслужив і Василь Прохода.
Попри мужність і «мистецьке керування операціями», 3-тя Залізна дивізія відступила до Збруча, а 13–14 липня перейшла його та почала укріплюватися на західному березі.
З самого ранку 14 липня більшовики в кількох місцях намагалися форсувати річку, але були відбиті з поважними втратами. 7-ма бригада обороняла позиції від села Зелена до с. Троянівка.