На цьому розмова перервалась. Я відразу написав рапорт з проханням перевести мене до 2-ї стрілецької Волинської дивізії, в якій була 4-та Сіра бригада з колишніх сірожупанників. Наказом по Дієвій армії для підтримання бойових традицій частин у їх боротьбі за незалежність України дозволялось після реорганізації армії всім бажаючим повернутись до тих частин, у яких вони почали бойову чинність.
Качан і Бордоніс були раніше в Запорозькому корпусі, а тому також написали рапорти про відрядження їх до 1-ї Запорозької дивізії. Білан як командир куреня підписався, що заперечень проти задоволення прохань не має. Всі три рапорти були відіслані відразу до штабу бригади» [96, с. 392, 393].
Минуло близько години. Вибрик Шандрука звеселив старшин. Бордоніс з гумором уявляв, як Шандрук з Нечитайлом радяться, що втяти, щоб заволодіти цукром, аби життя на еміграції було солодшим.
Раптом відчинилися двері — на порозі стояв грізний комбриг. «Був він повнотілий, високого росту, русявий, з рудуватими вусами, які підкручував на німецький зразок «а ля Вільгельм», і кашкет носив німецької форми. Побачивши його, я гукнув: «Панове старшини!» — «Після вечірньої повірки, пане сотнику, не положено давати таку команду», — зауважив полковник. «До старшин, пане полковнику, це не стосується, а до того ми ще не відпочиваємо». — «Я хочу поговорити з підполковником Біланом. Прошу вас, пане полковнику, вийдіть зі мною. Я маю з вами розмову особистого характеру» [96, с. 393, 394].
Вони вийшли.
Аж за годину повернувся Білан. Він оповів, що Шандрук попросив вибачення за те, що погарячкував, «розплакався, нарікаючи на Нечитайла, який знервував його, бо постачання бригади не має тепер матеріяльних засобів, а тому поліпшити становище можна лише коштом нашого цукру. Але тому що ми не погоджуємось його віддати, то він на цьому не настоює й всі розпорядження відміняє та просить Качана й Бордоніса взяти свої рапорти назад». — «А про мене, що ж, Шандрук нічого не сказав?» — «А правда, нічого не говорив, а я якось не додумався запитати, що ж буде з вашим рапортом. Та він, очевидно, поверне й ваш та буде вас особисто прохати залишитись в курені» [96, с. 394].
Проході не сподобалося, що Білан не нагадав Шандруку про нього, але промовчав. Наступного дня 21-й курінь отримав пакет з рапортами Качана й Бордоноса та наказом бригаді, в якому було зазначено, що Василь Прохода відряджається в розпорядження штабу Дієвої армії згідно з його бажанням.
Із жалем залишав кубанець 21-й стрілецький курінь, «творцем якого був, віддавши справі формування й організації безкорисно багато енергії й сил». Друзі раяли не поспішати і побути ще кілька днів. Але наступного дня курінь дістав наказ відступити на лінію річки Серету біля Чорткова, а потім за річку Стрипу біля Бучача [96, с. 394].
Разом з куренем Василь від'їхав на своєму Махнові аж за Стрипу. Там він розпрощався з друзями та вірним джурою Абрамовичем. З дозволу Білана Прохода поїхав на своєму коникові до штабу Дієвої армії, де передав його козакові, який супроводжував сотника.
За таких обставин кубанець залишив лави 3-ї Залізної дивізії, «яка мала загартованих вояків, але заржавіле начальство» (мова про командира 7-ї бригади) [96, с. 395].
Знову серед сірожупанників
Начальник штабу Дієвої армії запитав Проходу, чому він саме тепер забажав перевестися до Сірої бригади. Василь прямо відповів, що не стільки він хотів, як полковник Шандрук прагнув позбутися його, щоб не перешкоджав різним комбінаціям. Це викликало інтерес у начштабу, і він попросив написати рапорт. Цим рапортом зацікавився командувач армії генерал Михайло Омелянович-Павленко…
У штабі кубанець отримав призначення до 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії, яка на той час займала позиції по р. Стрипі, а потім перейшла за Дністер. Командиром дивізії був Олександр Загродський, а заступником — полковник генштабу Галкин, «відважний командир, який фактично керував бойовими операціями Волинської дивізії» [96, с. 396].
«Сіра бригада мала 12-й, 13-й і 14-й стрілецькі курені, з яких останній називався Італійським, бо був сформований в Італії з полонених українців-вояків колишньої австрійської армії. Були це переважно галичани, які… (врешті) розійшлись по своїх рідних оселях. Для них росіяни були меншим злом як поляки…» Битись проти більшовиків бажання у них не було, тому галичани залишали лави української армії [96, с. 396].
Командував Сірою бригадою полковник Володимир Шепель, відзначений орденом Георгія ще в російсько-японську війну. Начальником штабу був підполковник Василь Чабанівський. Проходу ж призначили начальником оперативного відділу. Та невдовзі Чабанівського перевели на аналогічну посаду до 5-ї Херсонської дивізії. Підвищили і кубанця — він став начальником штабу 4-ї Сірої бригади.
Штаб був невеликий. «Як полковник Шепель, — писав Василь Прохода, — так і я постійно перебували на передовій позиції, а тому там, крім кінної сотні, якою командував бойовий сотник Василь Падалка, та телефоністів з команди зв'язку ми нікого не потребували…
Пробули ми за Дністром майже два місяці. Часто доводилось нам витримувати сильний натиск совєтських частин, які часом переходили Дністер, маючи намір прорватись далі на Закарпаття й до Мадярщини. Поруч з нами стояла 5-та стрілецька Херсонська дивізія, яка мала кінний відділ галичан під командою майора (Юліана) Шепаровича, що перейшли до нас від большевиків при поверненні Армії УНР із Зимового походу. Десь у середині серпня більшість галичан під проводом Шепаровича вирішила самочинно покинути дивізію й перейти на Закарпаття до Чехословаччини.
Вони забрали майже всіх коней дивізії й швидким рухом подалися на південь, дезертирувавши з поля бою в час упертих боїв з большевиками… Сотник Падалка зі своєю сотнею вояків кинувся доганяти втікачів, але, проїхавши півсотні кілометрів, з'ясував, що вже не може зловити галичан, а тому повернувся назад ні з чим. Як я, так і Шепель були тієї думки, що не варто жалкувати за такими вояками, які порушують воєнну добродружність борців за волю України. Шкода було лише коней, так потрібних для нашої боротьби…» [96, с. 396, 397].
На початку вересня 1920 року командування визначило Сірій бригаді важливу ділянку фронту на Дністрі біля м. Нижнева, де було два мости, один з них залізничний. Мости вирішили зберегти, сподіваючись отримати наказ наступати.
Прохода польовий штаб висунув на передову, до присілка, неподалік мосту. Більшовики так часто обстрілювали позиції українців тяжкими стрільнами, що Василь звик до гарматних вибухів, навіть міг спати під час обстрілу. Все ж одного дня совєтська шестидюймова гарматна батарея викурила його та змусила перенести штаб за пагорб на версту від передової…
У середині вересня поляки почали наступ, щоб захопити у більшовиків землі, які вважали своїми. Київ їх уже не цікавив. Почали рух на захід і українські частини. Сірій бригаді та кінному полкові ім. гетьмана Івана Мазепи було наказано вибити більшовиків із Нижнева.
12-й стрілецький курінь отримав завдання вночі непомітно перейти міст і тихо ліквідувати червону заставу в передмостовому укріпленні. Козаки мали розтрусити солому, щоб приглушити тупіт копит кінного Мазепинського полку.
Смертельний ризик був насамперед для тих, хто наважився б піти першим. Минуло вже понад півгодини від часу початку операції, але ніхто не хотів підставлятися під кулі. Це розлютило Шепеля. Він звернувся до Проходи: